Як ідея коксування лисичанського вугілля призвела до рішення про будівництво заводу, який у майбутньому став Сєвєродонецьким «Азотом»

У двадцяті роки XX століття, коли на місці Сєвєродонецька були піщані бархани, сусідні Лисичанськ та Рубіжне вже були великими центрами хімічної промисловості.

У 1892 році в селі Верхнє фірмою «Любимов, Сольве та Ко» було введено в дію Донецький содовий завод, який вже у 1896 році виробляв 70 тис. тонн на рік кальцинованої соди. У 1916 році на ньому працювало 1554 особи. Соду тут виробляли за винайденим бельгійцем Ернестом Сольве аміачним способом.

1915 року засноване харкывським промисловцем Борткевичем акціонерне товариство «Русско краска» розпочало будівництво однойменного заводу анілінових барвників поблизу станції Рубіжне, в 1923 року його було перейменовано на завод «Червоний прапор».

Ці два підприємства були побудовані, висловлюючись сучасною мовою, інвесторами («Донсода» – частково іноземним інвестором), і до революції належали різним господарям. Протягом наступних років вони були націоналізовані, а для управління ними у листопаді 1921 року було створено державний трест «Хімвугілля». До якого були включені також два лисичанські скловарні заводи, вугільні шахти та рудоремонтні заводи – всього понад 20 підприємств.

Спочатку контора цього тресту знаходилася на «Донсоді», але невдовзі перебралася до тогочасної столиці України місто Харків.

Для виробництва соди способом Сольве потрібний аміак (солі амонію), для отримання анілінових барвників – фенол. Ці продукти на початку 20 століття отримували переважно при коксуванні. Це високотемпературна обробка вугілля в спеціальних коксових печах, коли з нього виділяється коксовий газ. Який містить у тому числі аміак та фенол. Коксовий газ поділяли та отримували ці речовини як товарну продукцію.

Свого часу я розповідав студентам-неорганікам Сєверодонецького технологічного інституту про виробництво сульфату та хлориду амонію із коксового газу на лекціях курсу «Технологія мінеральних добрив».

Аміак і фенол у двадцяті роки були досить дефіцитні, існувала й проблема з реалізацією вугілля, що видобувався в Лисичанську. І в тресті «Хімвугілля» народилася ідея, яку в 90-ті роки назвали б ідеєю створення вертикально-інтегрованого виробництва. Це коли у межах однієї групи підприємств продукція одного є сировиною для переробки іншим. У тресті вирішили побудувати установку коксування вугілля, і відразу вирішити всі проблеми: використати вугілля лисичанського видобутку, отримати аміак для «Донсоди» та фенол для «Русско-краски». Більше того, в «Хімвугіллі» вважали, що отриманого при коксуванні вугілля аміаку вистачить не лише для потреб «Донсоди», а й для виробництва азотних добрив. Заводи, які виробляли азотні добрива, у ті часи називали азотно-туковими.

Більш-менш тямущі інженери-хімики сьогодення відразу б сказали, що реалізувати таку ідею неможливо. Бо лисичанське вугілля є енергетичним, а не коксівним. Коксується вугілля, яке містить у своєму складі багато летких органічних домішок, завдяки цьому вугілля є термопластичним. У Луганській області таким є вугілля, яке видобувається в шахтах «Краснодонвугілля». Але не лисичанське вугілля. Це було однією з причин, чому довелося закрити Лисичанський чавуноплавильний завод, який працював з 1875 по 1877 роки на місці майбутньої залізничної станції Лисичанськ.

Невдачею закінчилися й дослідження, які «Хімвугілля» власними силами провело в лабораторії «Донсоди» – вугілля не коксувалося. Але пізніше всесоюзний хімічний науково-дослідний інститут провів свої напівпромислові випробування та дав «ідеологічно правильний» висновок. Мовляв, якщо правильно коксувати, то лисичанське вугілля теж коксується.

На початку 1930 року в Раднаргоспі України ідеєю «Хімугля» зацікавилися і доручили розробити її техніко-економічне обґрунтування (ТЕО). А в червні з'явилася партійна директива: «Наявні заводи – Донсода та Рубіжанка – потрібно пристосовувати до вироблення туків, використовуючи покидьки та гази, а також комбіновано використовуючи напівфабрикати від переробки лисичанського вугілля».

До Лисичанська приїхала комісія з інженерів та науковців, а до села Ново-Сиротине – група геодезистів. Втім, геодезисти вивчили і два альтернативні майданчики, на яких трест «Хімвугілля» пропонував розмістити свої виробництва. А 1931 року «Донбассводбуд» виявив великі запаси підземних вод у районі сьогоднішнього Сєвєродонецька.

Слід визнати, що село Ново-Сиротине, де зупинялися геодезисти, відіграло визначну роль у народженні Сєвєродонецька.

Саме Ново-Сиротино утворилося під час столипінських реформ, коли три сім'ї з Боровського заснували хутір на кордоні заплавних лук і пісків другої тераси Сіверського Дінця, поблизу садиби Бакаї. У 1929 р. засновників хутора з їхніх хат виселили (мовляв, кулаки), а в їхні будинки вселилися селяни-бідняки з Сиротиного, які створили колгосп імені Сталіна. Число колгоспників швидко збільшувалося, і 1930 року в селі було вже півтора десятки хат. А в 1939 – понад двісті.

Перша база будівництва азотно-тукового заводу була зовсім не серед піщаних барханів, а на околиці цього села. І на будівництві працювало багато його мешканців. А на сільському цвинтарі, знесеному у 60-ті роки, ховали не лише місцевих жителів, а й тих, хто приїхав на будівництво «Лісхімбуду».

20 вересня вийшов наказ відділення хімії ВРНГ про створення тимчасового управління будівництвом Лисичанського хімічного комбінату з росташуванням його у Харкові. Тимчасово виконувачем обов'язків директора був призначений А. С. Куропатенко, виконувачем обов'язків головного інженера М. А. Залігман.

Наприкінці 1931 року експертна рада ВО Хімпром ВРНГ СРСР схвалила ТЕО, розроблене будівельним комітетом, але запропонувала розробникам провести спеціальну конференцію фахівців. Тоді долю будівництв вирішували іноді на таких «зборах».

На конференцію, що відбулася 3–7 лютого 1932 року у Харкові, було запрошено фахівців з різних міст СРСР. ТЕО докладав головний інженер будівельного комітету (у майбутньому головний інженер будівництва) М.О.Залігман. Згідно з ТЕО, планувалося побудувати коксове виробництво та азотно-туковий завод у районі станції Володине (між Рубіжним та Старою Краснянкою) та содово-нашатирне виробництво на лівому березі Сіверського Дінця навпроти «Донсоди». Поділ підприємства на два майданчики розробники пояснювали тим, що у Сіверському Дінці може не вистачити для нього води.