Свою душу я почула

Вона любила дзеркала

Вона любила дзеркала, тому що зовнішність свою любила,
І попрощатися на старості із нею — найменше, що хотіла.
Здавалося, що кращих вже нема — і це не лицемірство,
У ній щось було, вона це замічала кожен раз у люстрі.

Можливо, просто гарною вродилась, а може це щось інше.
У погляді своїм вона частенько замічала іскри,
Оті, що світлом все виблискують красивим,
І це обличчя не могла назвати просто «милим».

Можливо, мрійниця росте, письменниця, поет...
А може все, що відчуває — це із Всесвітом дует.
Але чому тоді вона у люстро закохалась?
Вона же від початку знала, що з тотемним гралась.

Її зелено-карі очі здавались часто їй червоні,
І це все через те, що біль передавляв їй скроні.
Це через злість, що рветься з середини грізно,
Й боялася, що зупинитися колись буде запізно.

Боялась — пошкодує, що межу переступила,
Що в душу свою все ж впустила темні сили,
Що мрії необдумані в реальності станцюють
І зовсім інше бачення світогляд намалює.

Вона не знала — де і як це мало б таки статись,
Та розуміла, що зі смертю все ж не варто гратись,
Бо ті, кого не бачать — мовчки наблюдають.
Ніхто не знає, що насправді їх чекає...

Kara Star

Подобається

#1764 в Різне
#402 в Поезія

У тексті є: кохання і самотність біль і радість, реальність і фантазія, важливі питання

Відредаговано: 28.06.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись