Колія життя

Я незнаю, що я роблю... Без поняття куди мені податись.
Я змучилась вже в ігри долі безсовісної гратись.
Я хочу волі. Вирішила — я безмежно хочу волі.
Піднялась з місця, вбрання шукаючи під настрій свій поволі.

«Хто ти?» — запитала я себе, заплітаючи два колоски,
«Фенікс, що без крил сьогодні впаде з висоти».
«Не жалій мене, не пропаду» — повторила речення для подруги.
«Ти пропала вже давно» — посміхнулась і взлетіла подумки.

Взявши в руки олівець, намалюю шлях в альбомі,
Де саме побуваю: у лісах, на озері, чи на районі.
Рука сама намалювала вверх дві смужки,
А я вже зрозуміла, куди подамся самотужки.

По кутах в альбомі красувалися дерева,
Поки біла колія вела думки до неба.
Я альбом закривши, одягнула плаття,
З хатчини вийшла на душевне чергове розп'яття.

Композиція в навушниках мистецтвом чарувала,
Допоки вільне щастя в мріях чаклувала.
Кросівки вели прямо, судження — в «Тунель Кохання»,
Я би на долю потаємно влаштувала полювання.

Десь літаю, думи помаранчево-червоні,
Не чую через це наближення вагонів.
Різко гальма повз мої пройшлися вуха
І в моїй душі розхвилювалася напруга.

Вдосталь було пів секунди — видумати вихід,
Для когось іншого ця ситуація — безвихідь.
Та я не «інші», а дівча із божевільним розв'язанням,
Тож машиніст побачив з колії зворушливе щезання:

Я відчайдушно стрибнула на раму залізничного моста,
Мужчина закричав: «Ти божевільна!», цим підкреслюючи моє «Я».
Та коли потяг зник з очей, я дещо зрозуміла:
Стрибок мій був таким, неначе в мене були крила.

Та це не дивно, я же перед ним добряче розігналась,
А що назад вертатись буде важче, я не здогадалась.
Обіймаючи метал над висотою, майбутнє я гадала
І не дарма про божевільність свою попередньо пригадала.

Не вираховуючи відстань, я повірила у власні сили,
А впевненість, що все буде гаразд мене із головою захопила.
Я, забувши, що являюсь смертна, відштовхнулась від повітря
Й стрибнула на колію, покрокувавши далі жити.