Свою душу я почула

Ми завжди здаємось

Серце мене не може боліти — я його з'їла,
Чому тоді постать біля люстра пристроїлась біла?
Мої очі чорнезні як двоє котят з потойбіччя,
Я у своїй кімнаті, одночасно стою на узбіччі.

Постать позаду змінила свій колір на темний,
Моя кров ізумрудною стала, в його честь стікає по венах.
Я іду по життю, та водночас сиджу перед люстром,
Моє відображення краще, ніж взяте все разом людство.

Не вірю я в добрих. В поганих я також не вірю.
Не буває, що справжню натуру людини цілком може зносити вітром.
Щось видасть її згубну душу, щось більше за очі,
А я перед люстром від погляду свого в темний сон поринаю поволі.

Ми вміємо ставити бали, інтелект розставляти по полках
Й бар'єрами душу вкрашати, захищатись, а толку?
Під небесним порогом ти здашся, хоча вхід був близько,
Ми завжди здаємося, коли опиняємось низько...

Kara Star

Подобається

#1764 в Різне
#402 в Поезія

У тексті є: кохання і самотність біль і радість, реальність і фантазія, важливі питання

Відредаговано: 28.06.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись