Свою душу я почула

Крихти ребер

Можеш погоріти. Нічо тобі не буде.
— Ти ж така бездушна. — скажуть тобі люди.
А ти їм все ж повіриш, забудеш свою правду,
Як скрізь пекло в серці поділилась жартом.

Ніби букви плачуть, душу розкриваєш,
Але вірші — букви... Це не допомагає...
Порожньо — я не поспорю. Тумани покривають.
Але через них душею я згасаю.

Та згасаю не туманом, я згасаю вщент. У попіл.
Вогонь цей спопеляє. Надіваю чорний топік.
Думаєте — хвойда, а я в сенсі загубилась,
Одяг прикрашає щастя, що приснилось.

А коли ж мені це снилось? Довбане те щастя,
Коли я посміхалась щиро, без тупих локацій.
Коли я, дідько, знала, що повернусь у відсотках,
Коли не рахувала до могили кляті кроки?!

Я не хочу помирати. Так! Стовідсотково!
Та не гадала, що я людям причиняю стільки болю!
Я думала, що порожнеча в оці — це нормально,
Що ззовні без охайності я всеодно охайна.

Та люди бачуть лиш картинку. Очі — правда.
Їх ти не сховаєш у рожеве пишне плаття.
Прийнято ховати смуток — «Сльози недоречні»,
Кажуть мені ті, що підставляли плечі.

А що це — «плечі»? Хтось душею вірний?
Може той, з ким почуваєш себе вільним?
А може нам брехали й вірити потрібно в себе?
Принаймні, так ти не відчуєш крихти ребер...

Kara Star

Подобається

#1146 в Різне
#230 в Поезія
#528 в Фантастика
#83 в Антиутопія

У тексті є: кохання і самотність біль і радість, реальність і фантазія, важливі питання

Відредаговано: 08.05.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись