Серце із сапфіра

Вона знайшла Його в ковчезі золота і срібла,
Та Він тоді мав форму серця із сапфіра.
Вона ж була малим червоним кошеням,
І не давала цінності своїм буденним дням.

Та коли лапки ці ласкаві та пухнасті,
Не знаючі жорстокості та власті,
Торкнулися сапфірового серця,
Тоді й відкрилися у щастя їй ті дверці.

Ковчег змінив свій колір, запалав вогнем,
Будь-хто на Її місці би згорів за мить живцем.
Та тільки не Вона — прислала Її доля,
Щоб Його німа душа відчула присмак волі.

Оболонка серця із сапфіра загорілась,
І раптом їхні погляди зустрілись...
Із полум'я з'явився в мить Дракон,
На ім'я Даріус, один такий на міліон.

Вогонь палав в серцях Їх і назовні,
Вона вдивлялася в очей Його безодню,
І бачила в них сенс свого життя,
Душа воскресла Цього кошеня.

Нічого не давало душі їхні до кінця з'єднати,
Життя завжди кидало спроби ці за грати.
Та коли все ж вдавалось разом злитись,
У почуттях взаємних та гарячих розтопитись...

Тоді і світ ставав яскравим, кольоровим,
Тоді і смуток уникав їхні дороги.
Не було місця для німих переживань,
Тепло їх душ із головою зносило хмари страждань.

Нічого вже не хвилювало в дану мить,
Допоки доля брала в руки свою кисть.
І малювала радість, успіх і туман,
Тим самим захищаючи від ран.

Кричи! Благай! Та скільки хочеш, не мине,
Цей подих сонця, що кохає лиш тебе.
Нехай поет я, нехай я вмію «говорити»,
Але не забувай, що також вмію я любити.

Ти часто це не бачиш, часто... Але все ж,
Нехай подекуди не віриш — кохаю я без меж.
Пов'язані ми нитками душі і тільки!
Плювати я хотіла і на долю, і на вітер,

Що часто радість із душі нашу здуває,
Смутком, злом і страхом наповняє.
Плювати! Чуєш? Ти мій! А я твоя!
Ніхто нас не розлучить вже ніяк.

Не хочу цього я. Не хочеш цього ти,
Й наврядчи цього би хотіли і Боги.
Ми ж так прекрасно дивимося разом,
Ми пахнем справжністю та ідеалом.

Твій дотик губ завжди нагадував смак кави,
А каву я, мій милий, рівняю з океаном.
Все буде добре, лиш тримай мене міцніше,
Я ж твоє «найдорожче», а ти моє «найцінніше».

@AS