Татусь

«Ти готовий дізнатися правду?» — хочеться запитати татуся,
Адже правда про доньку ріднішу серця, може направити у небуття.
Я переймаюсь, адже батько, як не як, для мене ідеал,
А перед поглядом ми, свого ідеала, хочемо здаватися на кшталт

Привабливого спостереження, вибуху пурпурових зірок,
А не підземного створіння, що закриває своє єство на замок.
Я не просто п'ю, татусю, на качелі, я створюю живі вірші —
Це перша правда про твою доньку, хоч ти ніколи не читав ще їх.

Їх сотні написали мої руки, які в жахливих баченнях мріяли вбивати. —
Це друга правда про твою доньку, мені продовжувати, батьку?
Я палю років з п'ять, й пробач, та я про це брехала,
Причина? Який би погляд твій знецінений на мене був, я знала.

Приречене розчарування в адрес мій, як стопку я оцінню своїх робіт.
Та раптом помиляюсь, адже прийняв би мене ти з будь-яких орбіт.
Ти ж батько, а ця посада означати може лиш одне:
Людина найрідніша будь-яким у світі нелюдів тебе прийме.

Скільки в мене алкоголю, стільки в мене й часу,
Це вже без сенсу, бо його нема, але я знову в пошуках бруківки.
А точніше того, на що без терезів можна покластися,
На чому не потрібно, приголомшливі, робити мітки.

Я вірша змінила ритм, й так само часто я змінюю свій водоспад життя, —
Це третя правда про твою доньку, та ти би зрозумів мене, як ніхто й ніяк.
Дивлюсь на аркуш білий й часто представляю свою смерть,
Та смерть моя — це вище самогубства і мистецтва теж.

До своєї смерті мрію світу тисячі цитат подарувати,
Які б допомогли їм самотужки своє серце врятувати.
Я ж цілителька, якогось роду, батьку, чужих для мене зовсім душ,
Та я б змінила їх, навіть найгірші душі в спокої навчилися би смакувати пунш.

Про свої мрії також я не забуваю й подумки, з якогось боку, власноруч до них іду,
Я мрію й знаю, що обов'язково в небо, наче птаха на всемогутніх крилах полечу.
Відчую своїм приголомшливим обличчям хмари і небесний вітер,
Бо не випадково я крізь сотні спроб померти все ж дійшла до цеї миті.

Я зрозуміла, що життя — це те, що ми самі собі даруєм,
І неважливо: впораємось із усім самі, чи допоможуть добрі люди.
Іронію, на жаль, не відміняли, і люди, як ніяк, у нашій книжечці життя, потрібні,
Без них, це покарання, подарунок здаватись візьме честь паскудним.

Але життя пізнав лиш той, хто зміг зимовим холодом насолодитись,
Бо в найгіршому знайшов, за щастя, спосіб свій, схопитись.
А я хапаюся за волю в тиші та за невгамовний вітер,
І божевільно всім своїм серденьком, батьку, покохала швидкість.