Фортуна плакала

«Поглянь в мій бік, зверни на мене свою заплановану на все, увагу.
Подумай, — скажу в цю ж секунду розчаровано до себе —
Навіщо ти йому така маленька на останнім курсі здалась?
Йому достатньо своїх ситуацій, створених для старших, і без тебе.

Фортуна плакала, бо те що філософія в крові тече у двох — не магія,
Це співпадіння, проти нього ярлики кохання поверхи не ставлять.
Обоє вмієте донести свою думку, хоча він — прагматизм, а ти — анархія,
«Це не приємно. Подумаю про це я завтра» — як казала Скарлет.»

Відволіклася від вірша, бо прозвучав, до в нутрощах тремтіння, голос,
— Що пишеш? — поглянув пристально на мене, як на експонати, Ібрагім.
Я прочитала йому створений уривок й перед ним відкрився космос,
Його очі наголошували, що мужчина на кінець прозрів.

— Закохалася у когось старшого? — «який здогадливий» — подумки відповідаю.
І знову ловлю поглинаючі цілком всю душу океани міркування.
— Ну як сказати, закохалась, скоріше, шлях до мрій відкрила — промовляю,
І сподіваюся, що щічкам, що палають, допоможе маскування.

Я хочу, щоб мужчина щось порадив теплим реченням, та він мовчить,
А я із середини від безглуздості цієї ситуації згораю.
Хочу, щоб сердечко моє заспокоїлося, та воно кричить,
І рішення «продовжити наш діалог» я обираю:

— Насправді, все простіше, я не можу більше знаходитись осторонь,
Пробачте, але я повинна ваш ловити кожен погляд,
Що спопеляє враз на місці, як палкий всепоглинаючий вогонь,
Спрямовуючи його в щось чарівне, на подобі, в мою сповідь. 

— Не продовжуй те, що почала, усе, що ти бажала донести, я зрозумів.
— І що ви можете відповісти? — подумки про позитивну відповідь молила.
— Давай придставимо, що я тебе почути через сильний вітер не зумів.
Філософія притиснула мене в свої обійми, а фортуна скімлила.

@I