17. Прозріння.

Прозріння

Віка прокинулася, коли сонце вже зазирало між шторами й лоскотало промінчиками її повіки.
Дівчина на секунду привідкрила очі й не одразу зрозуміла, що її свідомість встигла мигцем вловити незрозумілі візерунки. Тоді вона лягла на спину й невпевнено, з острахом і надією, розплющила очі й… не вірячи власному розуму, роздивлялася люстру на стелі.
Попри тьмяне освітлення, яке пробивалося крізь щільну тканину штор, вона досить чітко розрізняла кожну дрібницю скляного виробу. Наче вона висіла так низько, що на мить здалося — можна рукою дотягнутися.

Тоді дівчина подивилася знову на вікно.
Блідо-блакитна, з гофрованим візерунком, щільна тканина закривала кімнату від сонячного світла. Віка недовго дивилася на світло, яке намагалося пробитися всередину кімнати.

Вона вилізла з-під ковдри й почала роздивлятися свої ноги й руки. І перше, що їй спало на думку — вона їх не впізнає. Наче це чужі їй частини тіла. Візуально пальці здавалися тоншими й трохи довшими, навіть форма нігтів була зовсім іншою. Розмір стоп також здавався на пару розмірів більшим, як і форма пальців та нігтів на ногах.

Віка роздивлялася кожну лінію на долоні, кінчики пальців, структуру візерунка нігтів. Усе зовсім інше й чуже. Тоді вона озирнулася незнайомою, тьмяною кімнатою і, побачивши дзеркало, несміливо злізла з ліжка й підійшла спочатку до дверей у пошуках вимикача світла, але так і не знайшла його.

Вона навмисно ігнорувала амальгамоване скло, щоб не злякатися того, що на неї подивиться звідти в бляклому освітленні.
Дівчина швиденько плигнула на ліжко, щоб відсунути штори, і знову подивилася на дзеркало.

Зробивши кілька кроків, вона зупинилася неподалік, на відстані, на якій себе поки що не бачила. Її серце почало прискорено битися від хвилювання. Вона до останнього не вірила, що все могло пройти настільки гладко, пам’ятаючи смутні розповіді про її понівечення.

Тоді Віка знову подивилася на свою руку вже в досить яскравому сонячному освітленні — і ні, їй не здалося: ці руки й пальці зовсім для неї чужі. Тоді вона нерішуче наблизилася до дзеркала, не підводячи погляду від чужих для неї ніг, і… пересиливши свій страх, подивилася в скляне полотно…

Сказати, що її шок був у шоці — це нічого не сказати.
З дзеркала на неї дивилася зовсім чужа, незнайома для неї дівчина. Смолянисто-вороне, чорне волосся, яке вже відросло сантиметрів на десять, скуйовджено стирчало в різні боки. Карі, чорнющі, як ніч, очі дивилися шоковано на неї. На зріст теж наче трохи вища — десь на пів голови. Зовсім чуже, зовсім незнайоме обличчя дивилося на неї, наче це не дзеркало, а вікно, через яке на неї дивилася якась незнайомка, років двадцяти на вигляд, можливо, і менше.

Спочатку їй здалося, що це дійсно вікно, і вона невпевнено помахала, наче вітаючись, але дівчина, наче знущаючись, повторила за нею рухи. Тоді Віка підійшла ближче до скла — незнайомка зробила те саме. Кожен рух, кожен подих грудьми — абсолютно все незнайомка повторювала за нею. Але як таке можливо? Жодна людина не може вгадувати настільки точно й чітко кожен рух, вловлювати кожну дрібницю, а тим паче — міміку.

Віка підійшла до дзеркала впритул і приклала долоні до холодного скла. Подивилася нарешті на задній фон, за спиною незнайомки. Повернулася назад і побачила те саме, але віддзеркалене. Тоді притулилася обличчям до скла, зазираючи всередину кімнати на тому боці — і все те саме, що й у цій кімнаті, лише віддзеркалене. І нарешті її свідомість змирилася з тим, що перед нею не якась незнайомка, а вона сама.

«Але як? Як таке можливо? Гаразд, — подумала Віка. — Пластика обличчя… Ну, а як же руки й ноги? Донорські? Але жодного сліду від швів, жодного рубця ніде! Ні на руках, ні на обличчі, ні на ногах… Як таке можливо?» — дивувалася вона.

Віка ледь не наголо вже роздяглася, знявши з себе махрову зелену піжаму, й постала перед дзеркалом в одних трусиках.
Її тіло здалося їй ідеальним. Її груди, очі, ніздрі — наче абсолютно все симетрично пропорційне, усі частини тіла. Але ж такого в природі не існує. Принаймні так вона думала.

Поки дівчина роздивлялася оновлену себе в дзеркалі, з іншого боку дверей хтось постукав.
Віка не одразу зрозуміла, що двері відчинилися, і коли побачила на порозі молодого чоловіка зі здивованим обличчям, вона, зойкнувши, одним прижком заскочила на ліжко, зарившись під ковдру з головою.