16. Ласкаво просимо до дому.

Олівер завис навпроти будинку на невеликій висоті, намагаючись максимально обережно припаркуватися. Він ненавидів, на відміну від брата, керувати надземним транспортом, але діватися було нікуди — лікарня знаходилася досить далеко від дому.

Коли вони нарешті приземлилися, їм назустріч вибігла з будинку радісна домоправителька.

Трохи кругленька, невисока літня жінка років п’ятдесяти стояла перед ними в темно-синьому костюмі зі спідниці, довжиною трохи нижче колін, і блузці. Недовге сиве волосся було зібране в гульку майже на самій маківці. Вона стояла, мов статуя, перебираючи пальцями поділ блузки, і коли пасажирські дверцята нарешті відчинилися й від’їхали вбік, вона поквапилася Девідсону-старшому назустріч.

Ельдар узяв дівчину за руку, щоб допомогти їй вибратися із салону. Олівер дістав із багажника інвалідний візок, але Віка навідріз відмовилася сідати в нього, попросивши бодай тут можливості пересуватися самостійно.

Грета почергово загорнула в лагідні обійми спершу свого вихованця, а потім господаря будинку. До дівчини вона не наважувалася підходити — боялася нашкодити тендітному створінню після складної операції, проте дозволила собі бодай потиснути руку, розчулено защебетавши з хвилювання чистою німецькою, якої дівчина, звісно, не розуміла.

— Боже, — здивувалася Віка, — це ж німецька? Скількома ж мовами люди тут володіють?

— Ой, май фройляйн, вибачати, — спробувала виправитися жінка. — Я говорити з фами українською, але знати її погано, тож вибачати, якщо в мене буде погано виходити.

— Та нічого, — зніяковіла дівчина, сором’язливо дивлячись наче крізь жінку. — Будемо вчити одна одну: я вас — української, а ви мене — німецької.

— Краще одразу вчи нашу місцеву мову, — втрутився Олівер, відчиняючи двері до будинку. — Грета її знає не гірше за свою рідну, а німецька тобі не знадобиться.

— Ну, як сказати? — усміхнулася Віка. — Може, мені треба буде секретничати про своє жіноче — без зайвих чоловічих вух. Чи ви теж знаєте німецьку?

— Спішу тебе трішки розчарувати, — усміхаючись промовив Ельдар. — Не те щоб ідеально, але я нею володію чудово. А от сини — так і не навчилися її розуміти.

— Ну так, особливо коли вона на нас сварилася, — засміявся Олівер. — Але це завжди звучало для нас із братом досить страшно.

Всі вчотирьох пройшли до вітальні. Віку вмостили на м’який диван, поряд із нею присів Олівер, а Грета з Ельдаром сіли в крісла.

— Може, ви схолодніли? — запитала Грета.

Віка трохи подумала. Не те щоб вона зголодніла, але перекусити б не відмовилася. Та що там — вона б їла й їла, поки не луснула, настільки скучила за своїми смаковими рецепторами! Тим паче, коли і від жінки, і на весь будинок розносився аромат свіжоприготовлених страв. Але посоромилася зізнатися й скромно відмовилася.

— Віко, — звернувся до неї Ельдар, — якщо дійсно чогось хочеш — кажи, не соромся. В тебе зараз усе на обличчі написано.

— А, так? Ну… тоді я як і всі, — знизала плечима дівчина.

Грета одразу ж поквапилася до кухні, не чекаючи розпоряджень Девідсона-старшого, і вже досить швидко запросила всіх до їдальні.

Коли всі всілися за стіл, Олівер по звичці зібрався вже почати годувати Віку, але Грета швидко перехопила естафету, вихопивши ледь не в нього з-під рук столові прибори.

Дівчині не звична була така турбота до неї від мало знайомої їй жінки, як і взагалі те, що її весь час годували, як маленьку дитину, але діватися нікуди — скільки б раніше вона не намагалася їсти самостійно, майже через раз ложка потрапляла їй в обличчя, мимо рота.

Після досить ситного і смачного обіду решта дня дівчини пройшов у нескінченних розмовах з усіма членами родини, і коли вже день доходив до свого кінця, Грета взяла на себе обов’язок допомагати дівчині готуватися до сну.

Дівчину знову купали, як малу дитину. Вона терпляче пережила мокро-пінну процедуру в щебетаннях лагідної, турботливої жіночки. Та з нею няньчилася, як Віка колись зі своїми ляльками, і якийсь час вона себе вже такою і сприймала. І коли нарешті її вдягли в піжаму, вклали в м’якеньке ліжко і підкушкали ковдрою з усіх боків, вона нарешті змогла видихнути, коли за Гретою обережно закрилися двері. Але не довго їй випала нагода відпочити, бо вже досить скоро жінка знову повернулася — та, на щастя Віки, не надовго.

Грета згадала про стареньку радіоняню, що лишилася в будинку ще з тих часів, коли маленькі Девідсони ходили пішки під стіл. І нарешті Віка змогла таки досить швидко поринути в сон після досить насиченого дня.