15. Нарешті шлях до нового дома.

Новий дім

На наступний день зір так і не поспішав до Віки повертатися. Звуки вона все ще відчувала болісно різкими — або просто не могла до них звикнути. Але їй подобалося експериментувати зі своїм нюхом. Вона раніше ніколи так яскраво не відчувала запахів.

Віка вже говорила Оліверу свої припущення щодо підвищеної чутливості своїх відчуттів через втрату зору, бо ще в дитинстві не раз чула про такі речі у сліпих. Олівер вислухав її гіпотезу, але у свої підозри її присвячувати не став — вирішив обговорити це зі своєю командою.

Як він і обіцяв, дівчину цього дня вивчали з усіх боків. Вона навіть жартома назвала себе піддослідним кроликом. А от на що дівчина звернула увагу — вона розуміла тільки Олівера та його батька. Тобто лише вони двоє говорили українською, а решту людей вона не розуміла. Віка не могла збагнути, якою саме мовою вони всі розмовляють, навіть приблизно — до якої мовної групи можна віднести їхню мову.

— Чуєш, Олівере, — наважилася вона таки звернутися, лежачи на м’якій кушетці, — а якою мовою ви всі розмовляєте? Чому зі мною говорите тільки ти і твій батько?

— Жителі нашої, і не тільки, планети розмовляють інтергалактом. У нас багато тисячоліть тому обрали цю мову як державну і основну. Тобі, до речі, теж доведеться її вивчити.

— Та як її вивчити, якщо я жодного вашого слова взагалі ні бум-бум?! Вона зовсім не схожа ні на одну з тих, що я знаю.

— А які ти мови знаєш? — поцікавився Олівер, вводячи команди для наноботів на сенсорному екрані.

— Ну… українську, бо це рідна, російську, бо ж совєти й постсовєти тільки нею й розмовляли, трохи англійської знаю, ну і матюкальну — як рідну.

— Вибач, яку? — подивився він на неї з нерозумінням на обличчі. — Вперше чую про цю вашу… матюкальну мову.

— А, — засміялася Віка, — ну, у нас матюкальною мовою володіють усі ледь не з народження, навіть краще, ніж державною. І в кожній країні є своя матюкальна мова. Ну, це така мова лайки. Чи у вас немає інтергалактичних матюків?

— А, ти про це. — засміявся він. — Ну звісно, що і в нашій мові є своя лайка. Тож можна вважати, я знаю не тільки державний інтергалакт.

— А українською у вас багато хто розмовляє? — поцікавилася дівчина.

— Ні, зовсім небагато. Лише ті, хто прибув сюди з вашої країни, ну і їхні сім’ї, які вже народилися тут. Ну от як ми з батьком. Тато народився на вашій землі. Я так розумію, по-вашому, ми земляки. А от ми з братом народилися вже тут. Але вдома все життя розмовляли саме українською. Та от матірної вашої мови нас не вчили.

— Ну щось мені підказує, що Віка тебе навчить. — приєднався до розмови його батько, який щойно увійшов до маніпуляційної.

— Та ні, що ви. — віджартувалася Віка. — Не буду я розбещувати ваших дітей.

— Не хотілося б. — усміхнувся батько. — Але він уже не маленька дитина і, напевно, сам тебе буде випитувати, або мене, щоб розуміти, куди ти його не раз пошлеш і ким назвеш.

Потім чоловіки перейшли на інтергалакт, щоб Віка їх не розуміла. Почали обговорювати останні результати досліджень.

Вони виявили, що різка реакція дівчини на зовнішні подразники виникала не через довготривалу тишу в її голові, а саме через фізіологічне посилення чуттів у кілька разів. Тож дівчині доведеться якось звикати з цим жити.

Перевірили, наскільки добре приживається інтегрований у її мозок нейроімплант, але чи зможе вона взагалі навчитися ним керувати — це покаже лише час.

Коли всі перевірки й дослідження завершилися, команда розійшлася. Дівчину повезли назад до її палати, де Олівер допоміг їй переодягтися в зручний цивільний одяг, і всі троє нарешті вирушили до її нової домівки.

Віка шкодувала, що так і не могла подивитися на їхній світ. Їй так хотілося побачити планету, куди вона потрапила, хай навіть і не зовсім з власної волі. Вона спробувала уявити, як тут усе виглядає: які люди, яка архітектура, які пейзажі.

Ельдар сидів поруч із нею на задньому сидінні флаєра й розповідав, як і чим живуть місцеві жителі, про їхні звички.

Він пояснив, що жителі їхньої цивілізації зовні майже нічим не відрізняються від землян, якщо не рахувати довголіття та частіших випадків людей із екстрасенсорними здібностями або іншими надлюдськими можливостями. Проте такі люди зазвичай перебувають під особливим наглядом системи.

Грошової системи як такої у їхньому світі не існує. У державі кожен із самого народження вже має все, що йому потрібно. Саме тому такого поняття, як жадібність, у їхньому суспільстві практично немає — бо в людей просто немає потреби в цьому. Кожен розуміє, що і скільки йому потрібно для повноцінного щасливого існування. Ніякого капіталізму, ніякої монополії — усі рівні, від звичайної прибиральниці до головуючого держави.

Кожен громадянин має однаковий соціальний статус і рівень життя. Кожен займається саме тим, до чого має хист і бажання, і будь-який вид діяльності тут вважається однаково корисним для суспільства.

Кожен громадянин має право на отримання повного соціального забезпечення, а також на власне житло в будь-якій точці планети, куди душа забажає. Проте певна нерівність усе ж існує — наприклад, через склад сім’ї або, як би це не звучало суперечливо, через соціальний статус, який усе ж таки визначає рівень комфорту проживання. Чим вищий статус, тим комфортніші умови існування. Але люди рідко гналися за розкішшю: подекуди найвищі посадовці могли віддати перевагу соціальній квартирі в багатоповерховому будинку, а іноді, навпаки, хтось прагнув отримати власний простір із більшою площею.