14. Правда для Віки

Він давав їй спробувати ще кілька страв. Віка смакувала, мов маленька дитинка, розпливаючись в усмішці блаженного задоволення. Вона уплітала все, що потрапляло їй до рота, і згодом усі тарілки спорожніли. Олівер витер їй обличчя серветкою й відправив увесь посуд та використані серветки до ніші під візком.

— А що ти мав на увазі під іносвітянськими стравами? Ні, їжа дійсно смачнюща. Я, напевно, нічого смачнішого й не їла. Чи, може, я просто зголодніла й скучила за своїми смаковими рецепторами. Але дійсно — я ледь не на молекулярному рівні відчувала всю палітру смаків кожного інгредієнта, хоч так і не зрозуміла, які саме. Це так незвично.
— Хм. Це теж досить цікаво. Батько казав, що наші страви не дуже відрізняються від ваших земних за смаком, але щоб настільки, як це відчула ти… як і взагалі твоя реакція на оновлені сенсори сприйняття…
— Тобто “наших земних”? — її брови піднялися здивовано.
— А ти що, не пам’ятаєш, що повинна була покинути свою планету?

Віка підняла скляний погляд, намагаючись відновити змутнілі спогади розмови з білою примарою, але так нічого до пуття й не зрозуміла — про що взагалі тоді йшлося.
— Чесно… Я тоді була в такому стані, що погодилася б і на свинячі ноги, аби тільки від мене відчепилися. Наскільки мені тоді було хреново.
— Ну, зі свинячими ногами ти, звісно, перегнула… Ноги в тебе звичайні людські, але доволі чудові. Тож, коли прозрієш, я гадаю, ти ними будеш цілком задоволена.
— А обличчя? Я смутно пам’ятаю, наче хтось казав, що в мене не було обличчя. Але на дотик воно наче нормальне, і жодного шраму не відчуваю.
— Віко, ти маєш повноцінне тіло з усім тим набором, що має кожна звичайна жінка, тож можеш не переживати. Я впевнений, коли побачиш себе в дзеркалі, ти, можливо, здивуєшся, але точно не розчаруєшся. Це я тобі як чоловік кажу, який, скажу по секрету, добре розуміється на жінках…
— Угу. Сподіваюся, ти мене не обманюєш… Ну, то таке, — відмахнулася дівчина. — То що там з іншими світами? — не заспокоювалася вона, згадавши останні пазли тієї зустрічі з примарою.
— Віка, ти зараз знаходишся зовсім в іншій зоряній системі.
— Тобто? Це такий розіграш? — вона все ще сприймала цю інформацію як маячню.

Олівер подивився на неї. Він і раніше розумів, що дівчина, швидше за все, не пам’ятає всього, що з нею сталося. Він почав обережно пояснювати, що саме відбулося і як її доставили на його рідну планету, але про пересадку її свідомості в іншу оболонку змовчав. Він спостерігав за її реакцією на дозовану інформацію. Просто сказав, що її відновили за допомогою їхніх технологій, а от правду — не наважився. Не зміг вимовити, що її теперішня оболонка належала колишній убивці. Вони з батьком цю тему якось упустили раніше, і він вирішив, що спершу треба порадитися з ним, чи варто їй розповідати правду.

Поки вони розмовляли, він написав батькові повідомлення з попередженням щодо своєї легенди та її відновлення. А згодом і сам Ельдар приєднався до них.

Двері палати тихенько прочинилися.
Ельдар зазирнув усередину — молоді люди жваво спілкувалися, але Віка досить швидко відчула його присутність, внюхуючись і вслухаючись у повітря.
Чоловік обережно зачинив за собою двері.

— А ось і наш тато. — промовив Олівер.
— Тобто “наш”? — перепитала вона.
— Здрастуй, Віко, — тихо протягнув Ельдар, наближаючись до неї. — Радій нарешті познайомитися з тобою.

Він сів на краєчок ліжка, узяв її долоню в свої руки. Його переповнювали суперечливі почуття. Не раз він уявляв, як говоритиме з нею — і що скаже. Водночас його роздирала провина: за те, що колись обірвав її звичне земне життя, вирвав із рідної сім’ї та навіть планети. Він досі переживав, як вона прийме свою нову реальність — у новому світі, у новій родині.

Ельдар усе життя мріяв про доньку, але дружина так і не подарувала йому її. Тож останнім часом він почав сприймати Віку саме так — як доньку, хай і дорослу. Та чи зможе вона сприйняти його як опікуна? Того, хто вже раз позбавив її звичного життя… Але він пообіцяв собі зробити все, аби вона відчула себе повноцінним членом родини, справжньою громадянкою своєї нової домівки — і, врешті, просто повноцінною людиною. Адже, як вони з сином почали підозрювати, в її тілі ще залишилися сюрпризи від попередньої власниці — не рахуючи вже відомої надможливості до прискореної регенерації.

Ельдар обережно почав розпитувати, як вона себе почуває — і як узагалі відчуває це тіло. Віка розповіла про жах, який пережила, коли її свідомість перебувала в просторовому вакуумі: як спершу з’явилися тактильні відчуття, потім вібрації, і як усе це поступово повернуло її до життя.

— Зробімо так, — промовив Олівер, дивлячись на дівчину. — Сьогодні ти ще відпочинеш, а завтра збереться вся команда, і ми проведемо кілька досліджень. Можливо, до того часу повернеться й зір… Потім заберемо тебе звідси. Ти ж не проти?
— А ці дослідження обов’язкові? Бо мене вони вже кумарять, чесно. І всі ці звуки зовні просто зводять із розуму… або я ще не звикла.
— Так, Віко, обов’язкові, — лагідно відповів він. — Але обіцяю, після цього тебе ніхто не турбуватиме. Принаймні деякий час. Усі члени операційної команди хочуть тебе провідати, але ми домовилися, що сьогодні вони не заходитимуть, аби ти могла відпочити.
— Ну що ж… треба, значить треба, — зітхнула дівчина, трохи знизуючи плечима.