13. Звук і смак нового світу

Звук і смак нового світу

Олівер вискочив до просторого коридору й, майже побігши, направився до їдальні, набираючи на ходу батька.

— Так, синку, є якісь новини, чи ти просто потеревенити в перервах між обіймами з медсестрами? — підколюючи, запитує Ельдар сина.

— Тату, які медсестри? Мені зараз не до них. Наша дівчинка щойно мене облаяла, і вгадай за що.

— Знову забув, що їй не подобається, коли ти її купаєш, як малу дитину?

— А ось і не вгадав. Схоже, нашій дівчинці нарешті прорізалися слух і нюх. Але зір поки що лише на рівні розпізнавання світла.

— Оу… Ну це чудова новина! Так, а облаяла вона тебе за що?

— За те, що я гучно пересуваюся і впустив стільця. А ще каже, що занадто голосно розмовляю. Вона дуже різко реагує на звуки. Мені здається, надто яскраво їх сприймає. Я попереджу всіх, щоб заходили ледь не навшпиньках і говорили в її палаті тільки пошепки. Бо решта команди теж хотіли відвідати її, коли вона прозріє.

— Хм. А це цікаво. Можливо, в неї така реакція на зовнішні подразники через те, що мозок тривалий час був ізольований від сенсорного сприйняття зовнішнього світу?

— Можливо. Треба буде за нею поспостерігати. Але головне не це. Ми нарешті можемо сміливо забирати її додому.

— А головний лікар дозволить? Ми ж із ним ще про це не розмовляли.

— Тату, я її особистий лікар, знайду аргументи, щоб він дав дозвіл на переведення пацієнтки на амбулаторне лікування. Тим паче, якщо її слух не вгамується найближчим часом, вона просто зійде з розуму тут, у цьому лікарняному гаморі. Я спостерігав, як вона машинально реагує на звуки за межами палати.

Олівер дістався їдальні. Й швидко, не перериваючи зв’язок із батьком, зробив собі замовлення тих самих страв, що їв перед візитом до дівчини.
— Вирішив порадувати дівчинку смачненьким?
— Та я її наче й не ображав у їжі, але ж вона раніше не відчувала і смаків теж, а сьогодні мені сказала, що від мене смачно пахне, то, напевно, вже нарешті відчує і смак.
— Ну ти тоді годуй дитину, а я поки швиденько зберуся й на виліт до вас. Зараз тільки Грету порадую і попрошу її перевірити, чи нічого ми не забули доробити в кімнаті для Віки.
— Добре, тільки червоний килим можете не діставати — вона все одно його не побачить, — пожартував Олівер.

Він дочекався, коли його замовлення вивезли на візку, схопився за ручки й швидким кроком, оминаючи всіх перехожих, поквапився назад до палати Вікторії. Йому так багато хотілося в неї запитати, так багато розповісти. Познайомитися, врешті-решт. Дорогою з’єднався з колегою, з яким проводив операцію в одній команді. Поділився з ним звісткою про Віку й попередив про її реакцію на звуки.

Він зупинився навпроти дверей її палати. Обережно відчинив їх і тихенько вкотив візок усередину, обережно прикривши за собою двері.

Дівчина сиділа в ліжку й наче роздивлялася свою руку, направивши її в бік широкого панорамного вікна.
— Невже повернувся зір, поки я збігав до кухні? — запитав напівпошепки.
Віка озирнулася на нього.
— Ні. Просто незвично бачити світло… тобто подобу світла. І хоча б просто розрізняти тінь від руки.
Олівер підкотів візок до ліжка й обережно підставив стільця ближче.
— Ти казала, від мене смачно пахне, тож вирішив, що, може, й смак відчуєш.
— Ти привіз щось смачненьке? — Віка швидко змінилася в обличчі, сповнена передчуттів. Її рот швидко наповнився слинкою.

Вона вмостилася зручніше, розпливаючись у радісній усмішці.
— Ти вибач, що я на тебе нагримала. Просто ці всі звуки… незвичні й такі гучні.
— О, не треба вибачатися. Я ж лікар і все прекрасно розумію, а твоя реакція для мене, передусім, доволі радісна. Як і сам цей факт розмови, — він зняв серветку з тарілок, накритих ковпаками, потім і самі ковпаки. — Ну-с, робимо експеримент та дегустацію перших твоїх іносвітянських страв?
— Ой, так смачно пахне… — втягнула вона на повні груди повітря ніздрями. — До речі, — згадала нарешті Віка, — як тебе звати? Бо я так на тебе накричала, що й забула спитати. І нічого, що я одразу на “ти”?
— А, дійсно. Мене звати Олівер Девідсон, — він встав зі стільця, узяв її за передпліччя правої руки й вклав свою долоню в її, потиснувши обережно. — Твій особистий лікар, сподіваюся, у майбутньому — друг, ну і з недавніх пір — майже родич.
— Тобто? — не зрозуміла вона останнього.

Олівер сів знову на стілець, дістав столові прилади з серветки. Почав різати соковитий смажений стейк на маленькі шматочки. Пряний аромат місцевих приправ та смаженого м’яса почав пробиратися дівчині ледь не до самої свідомості. Від запаху вона ледь не муркотіла — так скучила за смаком звичайної людської їжі.

Олівер вмокнув шматочок у гоструватий соус і підніс їй до рота.
— Відкриваємо ротика… — промовив він лагідно й за звичкою приклав пальці до її підборіддя.
Віка, мов пташенятко, відкрила рот. Маленький шматочок теплої страви ліг їй на язика, і її смакові рецептори ледь не вибухнули від задоволення.
— Ум… — почала вона, смакуючи, — Боже! Як же це смачно! Я вже думала, ніколи не відчую хоч якогось смаку. Це звичайна свинина? Чи курка? Не можу зрозуміти…
— Це наш місцевий звір, який полюбляє жити у воді, але живиться всім, що росте, плаває чи бігає.
— Це що, бегемот? — здивувалася Віка.
— Я не пам’ятаю вашої земної фауни, але колись дізнаєшся, — усміхаючись, відповів Олівер. — А тепер ось це спробуй. — Він наколов на виделку шматочок запеченого місцевого овочу, вмочив у овочево-вершковий соус і теж поклав їй до рота.