12. Перші кроки. 2

Коли Ельдар переступив поріг палати, Віка вже була в ліжку й бавилася з тоненькою ковдрою, перебираючи пальчиками сантиметр за сантиметром.

— Досить швидко втомилася? — запитав сина, киваючи на дівчину.
— Ну як швидко? Хвилин десять вона блукала по палаті. Можливо, ще б ходила, але в її ногах вже відчувалася слабкість, тож вирішив її вкласти, хоч вона цього й не дуже хотіла.
— Я думаю, їй вже давно час прогулятися на подвір’ї, на свіжому повітрі. Нехай там теж покрокує.
— Я про це подумав ще, як тільки вона зробила кілька перших кроків.
— Я оце думаю, може, вже час забрати її додому? Паперова бюрократія майже завершена. Її особистість вже проведена через систему, загрози в такому стані вона тим паче нікому не несе.
— Можливо, так, але давай усе ж трішки почекаємо. Нехай хоч щось з її чутливості повернеться, щоб вона могла хоча б трохи комунікувати. Ми ж не будемо звалювати її на Грету в такому стані?
— А з чого ти взяв, що ми взагалі звалимо дівчинку на неї?
— Тато, ти забув Грету? Вона нас і питати не буде, я її знаю, а згодом і взагалі перестане підпускати до неї.
— Ну так, ти маєш рацію, я якраз про це не подумав. Вона вже й так мене питала кілька разів, коли нарешті привеземо дівчинку. Нудно їй самій удома відтоді, як ви виросли.
— Ні, тато, якраз коли ми виросли, Грета нарешті видихнула з полегшенням, якщо ти цього не знав. — згадуючи своє бешкетне дитинство, посміхнувся Олівер.
— Ну так. Я сам видихнув з полегшенням лише коли ви з братом вже почали працювати. Як згадаю ваші юнацькі чудеса — аж самого пересмикує.

******

Віка прокинулася від незрозумілих звуків.

Вона продовжувала лежати на боці. Різні звуки все наростали й наростали гучністю, наче наближалися до неї й накривали інтенсивністю. Вона й не одразу зрозуміла, що наче бачить тьмяне світло крізь повіки.

Затамувавши подих, навіть не прислухаючись до простору, її увага повністю перемкнулася на зорові відчуття. Віка з острахом, в переживаннях чи їй вже не мариться, невпевнено відкрила очі… і... нічого, окрім яскравішого світла, не побачила. Вона підвелася в ліжку, почала крутити головою в різні боки, щоб хоч щось розгледіти, але ні — окрім світла та різних ледь вловимих відтінків нічого розрізнити не могла.

Потім згадала про звуки, які вже продовжували наростати й ставати на стільки гучними, що їй здавалося що вона ледь не на вокзалі. Вона чула кожен крок у коридорі, наче ходять зовсім поруч довкола неї, але приблизну відстань могла визначати за відчуттями вібрацій, які її тіло давно навчилося розрізняти. Раптом її вирвав із роздумів різкий ляск дверима, що відбився луною по всій голові.

— Тааак… — промовив по звичці, дивлячись на дівчину, Олівер.
— Ай! — вхопилася Віка за вуха.
— О, господи! Що вже трапилося? — схвильовано спитав Олівер до себе, кинувшись до дівчини.

Його голос на скільки гучно пронісся простором кімнати, що їй різонуло по вухах, наче він їй вкрикнув прямо в голову.
— Та не кричи так!

Олівер завмер на місці, не розуміючи, що вона має на увазі, а потім знову направився до неї.

Кожен його крок відбивався в її голові, наче розносився імпульсами по всій черепній коробці, та відбивається, як по струнах на кожній звивині її головного мозку.

— Не гупай! — знову кричить дівчина.
— Ти це мені? — запитує нарешті він.
— Ні, бляха, дверям! І досить так кричати!

Віка подивилася в його бік, але так і не змогла його побачити, лиш чула його гучне дихання, проте ледь помітний розмитий силует вже могла розрізнити.

— Та я наче не кричу… — промовив розгублено, потім потягнувся за стільцем, узяв його за спинку і потягнув по підлозі на себе.

Кімнату наповнив такий гучний скрегіт від тертя ніжок стільця об кахель, що Віка думала їй і мізки розірве на шмаття від звукової вібрації.

Віка знову схопилася за вуха.
— Та ти що, знущаєшся?! Припини!

Олівер від несподіванки впустив стільця, і той гучно впав на підлогу, розносячи звук луною по палаті, наче вибуховою хвилею. Віка знову схопилася за голову, скорчившись у гримасі, вилаялася на нього триповерховим матом.

— Ой! Вибач, я не хотів…
— Та припини це!.. На півтону нижче! В мене зараз голова лусне!

Олівер обережно підняв стілець і тихенько поставив біля ліжка, щоб не створювати зайвого шуму. Але віка все одно трохи прижмурила очі. Потім почав напівпошепки:

— Віко, ти мене бачиш? — провів рукою перед її очима.
— Так вже краще… — видихнула вона з полегшенням, потім подивилася на звук його голосу — Не бачу, хіба що… — нагнулася вона ближче, вдивляючись, — ледь помітний розмитий силует. І… — принюхається до нього — чую, як від тебе пахне чимось смачним. Боже, — втягнула з шумом повітря через ніздрі, прижмуривши очі, — я вже й забула, що таке відчувати запах… і смак.

Олівер розплився у задоволеній усмішці. Його очі заблищали від радості і він ледь не зірвався з місця та ледь не зваливши стільця знову на підлогу, але досить швидко й майстерно спіймав його в польоті падіння й обережно відставив трохи далі від себе.
— Зараз. Почекай.

Ледь втримавшись, щоб не зірватися в біг, м'яким, але швидким кроком пішов до дверей, і коли знову гримнули двері, Віка вхопила подушку й вилаявшись жбурнула в бік дверей на гучний шльоп.

Олівер знову прочинив двері:
— Вибач, я забув, — тихенько промовив, підбираючи подушку й жбурнув у неї, і цього разу тихенько прикрив за собою двері.