11. Перші кроки

Стан дівчини покращувався не по днях, а по годинах. Відчуття простору, коливання й вібрації вона сприймала все чіткіше — і тілом, і розумом. Вона вже могла розрізняти, з якого боку до неї наближалися кроки, а також — чи легше, чи важче було тіло присутнього, за силою відлуння вібрацій.

Її тіло поступово набиралося сил. Вона дедалі частіше й довше могла самостійно сидіти в ліжку.

Однак зір, слух, смак і нюх повертатися не поспішали. Утім, усі троє мали надію: Віка — у своїх думках, а батько із сином — обговорюючи між собою вірогідність повного відновлення її органів чуття.

Зондове годування дівчини поступово замінили на традиційне.

Чоловіки особисто годували її з ложечки рідкими бульйонами або через трубочку різними напоями. Щоб дівчина розуміла, коли відкривати рота, вони просто легенько торкалися пальцями її підборіддя. Спершу їм було складно знайти спосіб комунікації з нею навіть під час приймання їжі чи пиття, але з часом вони напрацювали прості тактильні жести.

Замість місцевої санації тіла зволоженими серветками її почали носити до душової. Однак санітарними процедурами займався завжди Девідсон-молодший. Ні, не для того, щоб роздивлятися чи торкатися її тіла зі збочених міркувань — він бачив у ній молодшу сестру, не більше. Вона була безпомічною і потребувала сторонньої допомоги — принаймні на той час.

Коли він брав її на руки, щоб пересадити до інвалідного візка, вона просто завмирала, наче дитятко, і, сидячи тихенько, прислухалася до простору — до вібрації від м’яких коліс, до шелесту працюючих механізмів під нею. До вібрацій навколишнього середовища, до пульсації його рук, якими він тримався за руків’я. До всього навколо — і до себе.

Вона так і не перестала соромитися під час роздягання. Хоч і звикла до того, що її часто кудись возили й роздягали перед різними діагностичними процедурами та санітарною обробкою.

Коли Олівер уперше, тримаючи її на руках, обережно занурив у теплу воду, вона від несподіванки, наче кицька, почала хапатися за його руки й одяг, ледь не видираючись із ванни на нього. Та згодом зрозуміла, що це просто вода. Отже, з’явилася ще одна розвага — ніжитися в теплій воді, доки її не починали мити.

Цього вона не надто любила. Якщо миття волосся ще можна було витримати, то відчуття сорому завдавало їй значно більшого болю, ніж сама фізична чутливість, коли чужі руки торкалися її потаємних місць. Згодом вона почала відбивати ті руки, сваритися, доводячи, що вже може це робити самостійно. І, здається, її було почуто.

А почуто її було навіть більше, ніж вона сподівалася — її голос тоді пролунав так гучно, що Оліверові ледь не заклало вуха від несподіванки. Проте це його неабияк потішило, адже свідчило, що її розум стоїть вище за звичайний дитячий рівень, чого вони з батьком боялися найбільше через специфіку операційного втручання.

Згодом Віка наважилася спробувати стати на ноги. Вона знала, що поруч завжди хтось є — і, здебільшого, це були одні й ті самі люди. Принаймні вона так відчувала.

Вона сіла в ліжку, намацала руками край і обережно, невпевнено опустила ногу, намагаючись знайти підлогу. Олівер помітив її дії, зрозумів намір і поспішив на допомогу.

Віка відразу відчула чиєсь наближення. Вона вже звикла до цього й приготувалася, що, можливо, її знову вкладуть у ліжко. Відчула обережні дотики теплих рук на своєму плечі.

Спершу дівчина завмерла, намагаючись зрозуміти, чи вкладають її, але коли відчула потяг за руку, збагнула, що їй хочуть допомогти.

Вона продовжила зсовуватися з досить високого, як з’ясувала, ліжка. На дотик відчула пальцями стопи тверду, теплу підлогу, потім повністю поставила стопу, а згодом опустила й другу ногу. Її все ще тримали за плече. Вона вагалася, боялася — а раптом ноги не витримають? — та таки наважилася перенести вагу тіла на ноги.

Олівер трохи потягнув її за руку до себе, допомагаючи підвестися. Вона невпевнено, але все ж сперлася на обидві ноги, хапаючись другою рукою за повітря. Він перехопив і другу руку, допоміг їй випрямитися.

Спершу вона відчула слабкість у ногах — вони неслухняно підкошувалися, згиналися в колінах. Олівер обережно тримав її за руки, щоб не впала. Та її м’язи досить швидко згадали свою функцію, і Віка вже більш-менш стояла твердо. Потім відчула, як її лагідно тягнуть за руки, — і вона ступила крок, потім другий.

Її невпевнені кроки спочатку були незграбними, ноги плуталися, але крок за кроком ставали все впевненішими. Обличчя засяяло дитячою радістю — лише від усвідомлення того, що вона знову відчуває тверду підлогу під ногами.

Олівер дивився на дівчину, не вірячи власним очам. Його переповнювала радість від кожного її кроку. Вони раніше обговорювали з Ельдаром початок стягування дівчини з ліжка на ноги, але вирішили дочекатися її готовності.

Згадавши батька, він голосовими командами активував виклик.
— Тато, — промовив радісно, — ти не повіриш, наша дівчинка ходить!

Спершу була тиша, і лише через кілька секунд на тій стороні він почув коротку відповідь:
— Скоро буду.