10. Перші проблиски надії.2

Ельдар з сином зайшли в палату. Віка лежала все в тій же позі, але їхню увагу привернули її очі. Вони були відкриті, але її скляний погляд ковзав безцільно простором.
Олівер підійшов до дівчини ближче.
— Вікторія, ви мене чуєте? — запитав він схвильовано, але голос уже був наповнений надією.
Віка так і продовжувала дивитися крізь простір, не звертаючи на нього уваги.
— Схоже, вона нас не чує. — промовив Ельдар.
— І не бачить. — додав син, проводячи руками над її обличчям.
Олівер дістав ліхтарика і просвітив їй у зіницю. Жодної реакції. Дівчина так і продовжувала водити зіницями в нікуди.
— Можливо, вона згодом почне і бачити, і чути? Як ти вважаєш? — запитав Ельдар сина.
— Я не можу сказати точно, але є надія. Ще вчора вона лежала бездиханним овочем, лише під вечір почала самостійно дихати, а сьогодні вже відкрила очі. І це всього кілька днів після пересадки. Дивишся, через кілька днів будемо ловити її по палаті.
— Твої слова та Богові до вух. Я з превеликим задоволенням буду спостерігати за цим.

******

Згодом Віка вже почала активніше ворушити руками і ногами. Їй було важко, але вона могла вже підняти й зігнути руки.

Їй прийшла думка: а що, як спробувати торкнутися руками одна одної і спробувати доторкнутися ніг? А раптом це всього лиш фантомні відчуття, і вона так і лишилася все тим самим обрубком?

Вона трішки хвилювалася, та руки таки потягнулися одна до одної, і… Є! Вона відчувала обидві руки. Почала розтирати та гладити їх тремтячими слабкими долонями. Невже експеримент таки вдалий? Можливо, дійсно згодом повернуться і слух, і зір? Або хоча б хоч одне з них? Можна ж жити, бачачи, як живуть глухонімі, а можна і чути, щоб мати можливість хоч на звук сприймати світ.

Згодом вона спробувала піднятися, спробувати торкнутися ніг. І в неї це вийшло — вона провела долонями по обох ногах, і її радості не було меж. Але як? Хоча… яка різниця, вони є… Але чи не завелика ціна, якщо вона так і лишиться в такому стані?

******

Вона, можливо, б ще залюбки посиділа, але її почало нудити, і вона спробувала повільно лягти назад, та не втримала спину від слабкості й просто знесилено впала головою на подушку. Це не могло не відбитися луною болю в її голові, від чого вона схопилася руками за неї. Коли біль вщух, вона відчула на обличчі прохолодний вітерець, від чого застигла, прислухаючись до простору. Хотіла запитати, чи є тут хтось, але голос застряг у горлі. Вона так і не зрозуміла, чи змогла видавити бодай хоч якийсь звук.

Вона знову почала прислухатися до свого тіла, до простору — і ледь вловимо відчула вібрацію, яка наче поступово наростала, ніби відчувала чиїсь кроки.

*****

Олівер відкрив двері до палати. Батько сидів мовчки, спостерігаючи за дівчиною з неприхованою радістю на обличчі — як за маленькою дитиною.

— Є новини? — запитав він, закриваючи за собою двері й дивлячись на дівчину, і наче йому здалося, що вона відчула його появу.

Коли двері несильно захлопнулися, Віка розплющила очі й наче почала прислухатися.

З кожним його кроком вона водила головою, ніби намагаючись щось вловити. Він підійшов ближче до ліжка й стукнув каблуком по підлозі — вона тут же повернула до нього лице.

— Це вже досить цікаво... — промовив він до себе, вдивляючись дівчині в обличчя. — Віко, ви мене чуєте?

Дівчина продовжувала дивитися крізь нього. Він клацнув біля її вуха пальцями, але реакція знову була нульова.

— Вона щойно сиділа. — промовив радісним тоном Ельдар. — Вивчала своє тіло. Але їй ще важко триматися — тіло слабке й не дуже хоче їй підкорятися. І це лише доба після першого відкриття очей.

— Я вперше задумався, чи ти радів так само нашим із братом першим крокам, як її досягненням? — запитав він із посмішкою, дивлячись на задоволене обличчя батька.

Ельдар подивився на сина й лише махнув рукою.

— Таке ще скажеш… Звісно, що так. Що за дурне питання.

— Ну, тепер хоч матиму уявлення, якими очима ти тоді на нас дивився.

Хоча Олівер і сам не міг натішитися кожною зміною в динаміці дівчини, спостерігаючи за кожною дрібницею її поведінки.

Вони так і продовжували чатувати біля неї по черзі, тримаючи один з одним зв'язок на відстані. Вони не те щоб не довіряли медперсоналу — просто не хотіли пропустити жодного її досягнення, жодного кроку до одужання, щоб бути свідком її маленьких, але досить швидких перемог.