9.Перші проблиски надії

Перші проблиски надії

Весь цей час Вікторія перебувала підключеною до численних апаратів життєзабезпечення, систем введення та виведення рідин. Її тіло ще не могло самостійно підтримувати життя — мозок повністю не інтегрувався з ним, тож усе продовжували підтримувати штучно.

Девідсони майже нікому не довіряли догляд за нею. Вони з сином по черзі чергували біля ліжка. Як би скептично Олівер раніше не ставився до ночівель поруч із пацієнтами, та зрештою й сам проникся долею дівчини. Вони піклувалися про неї, мов про малу беззахисну дитину. Хлопець щиро переживав, чи вдасться Вікторії вибратися, адже вони вже зробили неможливе — решта залежала лише від неї, від її бажання й сили жити.

Згодом із неї зняли увесь одяг, аби було легше проводити санітарні процедури, проте намагалися ворушити її якнайменше, щоб нічого усередині голови не змістилося.

Вони знали, що дівчина жива, що вона при свідомості. Спостерігали за хвилями її мозкової активності, розуміли весь страх і жах, які вона пережила. Ельдар пропонував сину дати Вікторії заспокійливе, але Олівер не квапився. Він розумів можливості її тіла, але й усвідомлював, що мозок юної дівчини може не витримати сильної дії препаратів — це просто знищить її зсередини.

******

Віка весь час перебувала в повному нерозумінні. Майже увесь час вона билася в думках, мов метелик у банці. Вкотре жалкувала про свій вибір, зроблений примарним на той час розумом. Вона вже була б рада, якби таки залишилася у своєму обрубку тіла, зате не була б у такому стані, а перебувала б у повному усвідомленні й розумінні свого, можливо й жалюгідного, але зрячого та відчутного буття.

Скільки вона перебувала в такому стані? Години? Дні? Тижні? Вона не могла цього зрозуміти, адже повністю втратила відчуття плину часу в повному просторовому вакуумі, і їй здавалося, що вона вже знаходиться в такому стані цілу вічність. Іноді їй здавалося, що вона втрачає глузд, і вона жалкувала, що тоді не померла під колесами автівки. Чи, можливо, таки померла? Вона не могла цього збагнути.

У безкінечному вирі думок свого порожнього існування вона почала вловлювати ледь помітні зміни в просторі.

Спочатку їй почало здаватися, що вона начебто перебуває в горизонтальному положенні. Їй здалося, що вона почала розрізняти, де низ, а де верх, ліво й право…
А згодом ніби почала хвилями відчувати далекі відгуки свого тіла. З часом це відчуття тільки посилювалося. Вона почала відчувати свої руки й ноги — ні, не ворушити, а розуміти розумом, що вони є. Слабке відчуття пульсації в пальцях, у грудях — наче почала відчувати своє серце, відгуки якого іноді віддавалися в голові, і це давало їй надію та віру, що вона таки жива.

Вона вперше запідозрила, що весь цей час перебувала у тілі, почала думати, що, можливо, увесь цей час була в комі — вона ж ніколи раніше не перебувала в такому стані.

Згодом вона почала віддалено відчувати дотики. Спочатку це її лякало від несподіванки, але водночас тішило. Вона почала відчувати холод і тепло.

Кожного разу, коли відчувала на собі дотики теплих рук, вона всім своїм єством наче завмирала. Іноді їй здавалося, що дотики були різними: іноді її торкалися холодними твердими предметами або ж холодними руками — незграбно, наче якусь річ; а іноді дотики були теплі, лагідні й обережні, як до маленької дитини. І вона почала розрізняти ці руки — зрозуміла, що її доглядали двоє людей. Вона не могла визначити, жіночі це були руки чи чоловічі, але одні й ті ж — по-батьківськи лагідні.

Спочатку її бентежили дотики в інтимних місцях. І ні — ті дотики були звичайною частиною гігієнічних процедур, вона це добре розуміла. Як і те, що, хоч і безпорадна, але все ж жива людина, яка потребує звичайного людського догляду. З часом вона звикла й перестала відчувати сором.

Вона відчувала своє тіло все чіткіше й ясніше, але не могла ворушитися. Та одного дня їй вдалося відкрити повіки, хоч це далося їй досить нелегко. Проте вона нічого не розрізняла — жодного натяку на світло, і взагалі не чула нічого: ні найменшого звуку, навіть власного серцебиття.
«Можливо, згодом повернеться і це… чи я так і лишуся сліпою й глухонімою?» — думала вона.

Згодом їй вдалося ледь-ледь поворушити пальцями. Її душа раділа, як маленьке дитя. Тож є надія, що вона, можливо, не буде прикутою до ліжка. Вона почала повільно водити кінчиками пальців по м’якій поверхні й раділа, як ніколи, відчуттю власних дотиків, які вловлювала подушечками пальців.