7. Жива чи ні

ЖИВА ЧИ НІ

Після оперування обидві бригади відправилися на триденний відпочинок.

Олівер запропонував батькові поїхати додому відпочити, та й розвіятися йому б теж не завадило, але Ельдар відмовився. Він переживав за дівчину, і хоч сам раніше завжди дратувався, коли родичі пацієнтів ледь не ночували під дверима палати або біля ліжка хворих, тепер і сам не міг лишити її саму. Як би син йому не втовкмачував, що дівчина під цілодобовим наглядом професійних фахівців, чоловік все одно лишився.

Він зайшов до палати.

Палата була простора. Білі стіни, панорамне вікно, трохи прикрите тканинними жалюзями, виходило у двір лікарні.

Посередині палати стояло велике підйомне ліжко, поряд із ним — прилади моніторингу життєдіяльності, голографічні екрани з показниками стану внутрішніх органів і 3D-модель головного мозку, яка в реальному часі відображала всі процеси функціонування надважливого органу.

Дівчина лежала на ліжку все в тому ж одязі, в якому її вкладали ще при свідомості Аніти. Тіло накрили тонкою терморегулюючою ковдрою.

Ельдар підійшов ближче. Подивився на бездиханне обличчя дівчини, на її оголену голову.

Він зауважив, що волосся за ніч уже встигло відрости на кілька міліметрів. Отже, тіло продовжує функціонувати. А от як функціонуватиме в ньому сама Вікторія, було ще неможливо оцінити, поки вона перебувала в стані глибокого медикаментозного сну.

Він узяв стільця та сів поряд із нею. Вдивляючись у її спляче обличчя й роздумуючи, як тепер дівчина житиме і пристосовуватиметься в їхньому світі, він і не помітив, як занурився в сон.

******

Нарешті Віка почала себе усвідомлювати.
Вона не могла збагнути, де знаходиться і що з нею взагалі.
Вона взагалі не знала, чи існує вона насправді.

Її накрила дика паніка.
Вона нічого не бачила і не чула. Не відчувала ні запаху, ні холоду, ні смаку в роті, та й узагалі — ні тіла, ні простору. Наче свідомість є, а її немає.
Вона не розуміла, де верх, де низ, у якій позі вона розташована і чи взагалі має тіло.
Не відчувала, дихає вона чи ні.
Взагалі нічого не відчувала. Просто вакуум. Просто страшне усвідомлення свого порожнього існування.

Згодом паніка відпустила, але слідом накрив відчай.
Невже це все? Невже вона закінчила своє життя? Але тоді де ж вона? Що з нею?

Віка спробувала пригадати останнє, що було при її свідомому житті.
Ось вона розмовляє телефоном… ось вона виходить на дорогу… і… бааах!
Гучний звук удару… сильний удар у лівий бік… кульбіти в повітрі… знову сильний удар об щось тверде… темрява… її суне по асфальтовому покриттю… візг коліс… запах горілої гуми… чиясь відірвана скривавлена рука… присмак крові й скрегіт піску на зубах… і… знову темрява…

Потім гучний звук писку незрозумілого походження й сильний біль по всьому тілу…

Розмита біла примара, що говорила до неї незнайомим чоловічим голосом, який віддавався луною по всій розмитій свідомості.
Страшні розповіді про якісь каліцтва. Щось відірване й обдерте, ампутація ніг… і… вибір…
Вона ледь пригадала ту розмову, яку до кінця тоді так і не усвідомила.

Якийсь експеримент… зникнення з життя рідних… повна смерть для рідних…
Тоді що з нею зробили?

 Невже експеримент провалено?
Невже вона пожертвувала власним тілом… власною свідомістю… власним життям… заради чого… або кого…

Примара говорив про покинення планети…
Що він мав на увазі? Як покинути? Куди покинути? Для чого? Можливо, вона взагалі вже не в тілі, а відокремлена від тіла? Відключена?
А можливо, вона й не покидала планети, і її просто вирвали з тіла й помістили в якийсь резервуар для дослідження існування мозку чи свідомості за межами тіла?
А може, її взагалі завантажили до якогось комп’ютера, і вона вже не вона? Не та вона?

Її свідомість, наче метелик, билася з крайнощів у крайність. Вона перебрала всі відомі й невідомі для неї варіанти її ступеня чи можливості існування.
Але вона не помічала, як час від часу занурювалася в сон і знову прокидалася. Наче її свідомість ставили на паузу… вона завмирала, і потім знову починала битися в скаженому танці роздумів…