2. Кат для Аніти.

— Пане Девідсон, що ви собі дозволяєте?!

— Тобто ? — не зрозумів, досі перебуваючи в шоковому стані.

— Для чого ви доставили цивільну особу?! Для таких як вона є спеціальні медичні установи!

— В мене не було часу чекати на місцевих лікарів, вона помирала.

Козлов подивився в стомлене обличчя Ельдара. Через гучний переполох викликаним дорожньо-транспортною пригодою, йому довелося все кинути й терміново вилітати з Криму до Запоріжжя, щоб владнати всі питання та створені їхнім молодим водієм проблеми.

— Ну гаразд. Нехай вже так, все-таки це наша людина призвела до цього ДТП, тож після стабілізації постраждалої ми її доставимо до міської лікарні. 

— Тобто, до міської? В них немає можливостей відновити дівчинку! 

— Ми теж не можемо цього собі дозволити.

— Не зрозумів?

— Що тут розуміти? Якщо ми їй виростимо нове обличчя й кінцівку, до речі, яку ви там і лишили, як ви поясните це стороннім особам? Дівчині? Її батькам? Лікарям?

— Що ви верзете?!

— Вибачте, але ми не можемо наражати себе на викриття. В нас інші правила і головний закон — невтручання, тож дівчина рано чи пізно опиниться в міській лікарні, а це відбудеться найближчими днями, щоб її рідні не почали бити на сполох. А тепер давайте до справи, заради якої ви власне тут.

Ельдар дивився на чоловіка безпорадно. Для нього було дико чути й бачити таке ставлення до людей, як і те, що він не міг збагнути, чому люди так і лишаються у повному незнанні реалій, знаходячись у бульбашці інформаційного вакууму.

Його провели до сховища з декількома саркофагами — старовинними анабіотичними камерами. 

Козлов підвів Ельдара до одного з них, приклав руку до гравіювання на холодному граніті й масивна важка кришка почала від’їжджати, оголяючи запилене скло, під яким загорілося світло, осяявши бездиханне, бліде тіло чорнявої дівчини.

Ельдар вдивився в бліде неживе обличчя. Воно йому здалося ідеальним. Оксамитова, майже біла шкіра, чорні густі брови й пухкі губи. Зріст мала не високий, форми правильні, добре налиті й витончені. Він бачив перед собою тендітне, майже юне створіння і йому не вірилося, що ця дівчина — саме уособлення зла, яка проливала ріки крові багато віків.

Йому надали біологічні зразки ув’язненої для вивчення. Ельдар майже одразу взявся до досліджень, а з голови не йшло понівечене обличчя юної землянки. Хоч він сам і не винен в тому, що сталося, але сприймав на свій рахунок. Він просто не міг лишити її напризволяще, розуміючи, що повноцінного життя вона більше не буде мати. І його осяйнула думка “А що як…?”

Він подивився на монітори з повним описом ув’язненої. Можливості її фізіології були понад його розумом. Тканини її тіла мали надвисокі регенеративні властивості, що при будь-яких пошкодженнях вони відновлювалися на очах ледь не миттєво. 

Ельдар швидким кроком направився до відділення інтенсивної терапії, де перебувала постраждала.

*****

В просторовій палаті  було яскраве світло.

На моніторі миготіли датчики життєвих показників стану дівчини.

Стан стабільний, а що далі?

Він обвів поглядом її тіло, а точніше обрубок. 

Обличчя було повністю забинтованим і було видно відсутність носа навіть через багатошаровий накладений перев’язувальний матеріал. Він досі пам’ятав її скривавлене обличчя, шкіра якого була скальпована шинами коліс об асфальт. Нижні кінцівки було грубо ампутовано, через неможливість відновити не те щоб м’які тканини, а і розтрощені на дрібне місиво кістки.

Ельдар не міг лишити її в такому стані, не пробачить собі, адже є можливості, які їй просто не доступні через бюрократію й принципи їхньої прихованої організації.

Він дістав з кишені медичної уніформи одноразовий шприц, розпакував, узяв внутрішньовенно кров, подивився ще раз на небіжчицю й ледь не побіг назад, до тимчасово своєї лабораторії.

Ледь не тремтячою рукою дістав шприц з бурою речовиною. Накрапав кілька крапель до аналітичного біохімічного аналізатора і почав чекати.

Час тягнувся надто довго, наче зупинився. Хвилювання бриніло кожним ударом серця й наче дихати боявся, аж раптом — прилад, наче громом, вдарив по вухах сигналом завершення аналізу.

Ельдар ледь не підскочив до моніторів, затамувавши подих, почав зчитувати відповіді і… видихнув з полегшенням.

****

— Пане Козлов. Я готовий виконати вирок вашої ув’язненої. — подивився уважно в обличчя Ельдар.

— Ось як? — здивувався генерал — Невже ви вирішили взяти на себе таку відповідальність?

— Так. Хоч це і суперечить моїм принципам, але в мене буде одна умова.

— Я вас слухаю.

— Це відбудеться не тут, не на вашій планеті. Я заберу її з собою…

— Що?! — не повірив власним вухам.

— Інакше я відмовлюся вам допомагати. — Ельдар переживав, та на його обличчі залишалася все та ж сама впевненість в собі.

— Ви ж повинні зрозуміти, її не можна навіть транспортувати! Не те щоб навіть з цієї планети забирати!