1. Кат для Аніти

КАТ ДЛЯ АНІТИ

— Пане Девідсон, — жваво потягнувся до Ельдара генерал Козлов — Радий вітати вас на нашій мальовничій планеті.

Ельдар оглянув кабінет, нашпигований різним мотлохом: іконками, прапорцями різних футбольних команд, статуетками на поличках. У кутку стояв покараний, запилений фікус. На стіні гудів холодним протягом кондиціонер, завдяки чому в кабінеті хоча б частково відчувався комфорт.

— Давайте називати речі своїми іменами, пане Козлов. Ця ваша планета суцільний занепадний клоп’ятник.

Козлов нахмурився, хотів був почати заперечувати, та Ельдар обірвав його жестом 

— Давайте краще одразу до справи. Бо я так до пуття і не зрозумів, в чому я вам знадобився, що ви самі не можете впоратися і від чого інші відмовляються?

— Ну до справи, то до справи. Річ у тім, що в нас займає зайву кріокамеру одна особа. Вона засуджена була до страти ще до допотопних часів, але для всіх поки що загадка, як то зробити. Рівень небезпеки червоний, тож будь-яка невдала спроба призведе до втечі Аніти, так наче ту дівку звати…

— Тобто? Я вас правильно розумію? Мене викликали з іншої зоряної системи за три-дев'ять земель, щоб я лишив життя людину?

— Пане Девідсон, та особа не людина, ні морально, ні за біологічними показниками…

— Та яка різниця?! Ви мене притягнули сюди вбити розумну істоту!

— Стратити, пане Девідсон, стратити.

— А не одне й теж?

— Ні. 

— А, як на мене — одне й теж! Я лікую, рятую, даю життя, та не відбираю його, а до страти шукайте кого завгодно, тільки не мене!

— Пане Девідсон…

— В мене все!

— Стривайте, будь ласка. Якщо не можете взяти на себе таку відповідальність, то допоможіть хоча б віднайти метод, яким ми могли б привести страту в дію. Зрозумійте, на руках тієї істоти — тисячі невинних. Тримати її нескінченно ми не можемо, тим паче самі розумієте — наша планета не дуже надійна, і якщо вона вибереться на волю, її знову доведеться ловити сотнями років, жертвуючи багатьма життями.

Ельдар просканував проникливим поглядом Козлова. Він кілька секунд буравив самим похмурим поглядом генерала.

— Я не обіцяю, та можу подивитися. Провести дослідження, а потім зрозумію, що вам відповісти.

— О. Дякую! Від всієї планети я вам потискаю руку. — підвівся вдоволено Козлов зі шкіряного крісла протягуючи руку. Але Девідсон на нього подивився байдуже.

— Коли мені можна ознайомитися з засудженою?

— О. Вона знаходиться в Запоріжжі, на острові Хортиця. 

— Тоді я пару днів відпочину з дороги, та вирушу туди. А ви поки що дайте розпорядження підготувати все необхідне.

Ельдара розмістили в житловій зоні на території бази в Криму, в районі урочища Карабі-Яйла — секретного комплексу для прийому інопланетних малих транспортників, щоб він міг відпочити після довгого перельоту.

Ельдар довго й нудно чортихався подумки й напівголос, але нічого не вдієш. Чекати він не став і вже з наступного ж ранку вирішив вирушити до місця перебування ув’язненої, щоб якомога швидше покінчити з цією брудною справою й зайнятися чимось кориснішим, поки чекатиме наступного рейсу до своєї зоряної системи.

Він їхав машиною по Сімферопольському шосе. Молодий водій вів машину досить вправно й не порушував правил дорожнього руху, хоча державні номери авто й так не дозволяли службам ДАІ зупиняти цей транспорт.

Ельдар заснув дорогою й не помітив, як швидкість поступово почала набиратися і прокинувся від різкого удару.

Розплющив очі, намагаючись зрозуміти, що сталося. Озирнувся й тільки побачив, як щось залетіло під колеса автівки позаду них.

Водій різко вдарив по гальмах і чоловіка ледь не припечатало до спинки переднього сидіння. 

Ельдар вискочив з машини, а водій слідом за ним.

Двадцятирічний хлопець похолодів, коли побачив криваві сліди на асфальті. 

Чоловік піймав шок, дивлячись на скривавлене понівечене тіло якоїсь жіночки.

Він швидко підбіг до постраждалої, щоб оцінити ступені пошкодження постраждалої. Він всього в житті надивився, але побачене ним зараз його вразило.

То була молода дівчина, вік важко було визначити через понівечення обличчя. Її нижні кінцівки були неприродно вивернуті, а однієї руки взагалі не було. Під тілом почала розпливатися буро-червона калюжа.

Хлопець тримався руками за обличчя не змігши ні з місця здвинутися, не сказати бодай хоч слово.

— Ти… йолопе! Ти що накоїв?!

— Пане Девідсон…

— Не стій як баран! Викликай допомогу! Вона помирає!

Водій задньої автівки теж почав нервово набирати цифри на чорно-білій Siemens ридаючи в трубку.

Водій Ельдара тремтячими руками дістав телефон з кріплення біля торпеди, розблокував масивну Nokia й почав нервово намагатися набрати номер невідкладної допомоги.

Ельдар оцінив шанси дівчини й розумів: швидка не встигне, а якщо й встигне — навряд чи допоможе. Він дістав комунікатор й викликав екстрену допомогу.