Розділ 2.7

Через півгодини ми зайшли до затишного кафе, розмістилися за столиком у дальньому куточку, щоб нам ніхто не заважав, замовили каву з яблучним штруделем, і першим почав ставити запитання Верріл.

- А тепер, розкажи-но, чому ти пішов і не повернувся тоді? Минуло понад сто років. Ми вважали тебе загиблим.

- А от нічого було грандіозні плани будувати із захоплення світу. Ти ж знав моє ставлення. Я завжди хотів дбати про людей різних рас та лікувати їх.

- О так. Ти таким був завжди, – погодився Верріл.

- Але чому ж ти не приходив?

- А навіщо? Дивитись, як ти з усіма воюєш? Я знайшов тут притулок. До речі, ти не уявляєш, як змінилася медицина тут за сто років, – спокійно сказав Аркадій-Армарос. – До того ж тут у мене сім'я з'явилася нарешті. Справжня сім'я. А не те, що там… Я не одразу наважився на цей крок. Зараз я дуже щасливий із нею. Вона знає, хто я і звідки. Але ми не хочемо повертатися до жахливого Нижчого Світу.

- Нижчого Світу більше немає, - заперечила я.

- Як немає? А куди він подівся і де…

- А ось так. - Верріл ніжно погладив мене по руці. - Ця прекрасна дівчина допомогла зняти накладене закляття. Наш рід отримав шанс на нове життя.

Армарос уважно дивився на нас кілька хвилин, мовчав, перетравлюючи почуте.

- Ось значить воно як, - видав він нарешті, - тепер мені зрозуміло, звідки ти тут узявся, Верріле. Дві половинки душі. Дві «В», – бурмотів лікар. - Віко, а ти, значить, урятувала їх й втекла додому? Чи не сподобалося там? - Запитав він мене.

- Дуже сподобалось! Тільки я сумувала за домом, та й мені треба було багато чого осмислити та вирішити для себе - чого я все-таки хочу. Зараз я розумію, що хочу повернутись. Я хочу жити в Терранії разом з Веррілом, - я притулилася до коханого, а він обійняв мене за плечі і поцілував у лоба.

- І все-таки я хочу подробиць, - глузливо глянув на нас Армарос.

– Це дуже довга історія, – попередив Верріл.

- Нічого. Наташка рада буде гостям. Я їй зателефоную, і ми поїдемо. Заодно на нашого малюка подивишся. Йому п'ять місяців. Заперечення не приймаються!

Ми з Веррілом переглянулись і дружно сказали:

- І в думках не було!

- Да ти що! Виходить, я знову дядьком став, – вигукнув Верріл.

- Власне, так, - відповів Армарос і дістав мобільний телефон:

- Наталі, у нас будуть гості, ми приїдемо десь за годинку. Що? Гаразд, до магазину заїдемо. Так, зрозумів. Все куплю, - він відключився і подивився на нас. - Поїхали, на нас чекають, тільки в магазин по дорозі заїдемо, треба купити до столу чогось, і у малюка закінчилися памперси.

- Що таке памперси? - Запитав Верріл.

- Побачиш, - посміхнувся Армарос.

Ми приїхали до Армароса години через півтори, купивши у супермаркеті все необхідне.

Нас зустріла висока красива дівчина, приблизно мого віку з довгим русявим волоссям у бриджах та вільній туніці. На руках вона тримала малюка, одягненого в тонкий синій бодік.

- Привіт, - привіталася я та вручила їм невеликого плюшевого ведмедя, якого придбала спеціально для них. - Я – Віка.

- Наташа, - кивнула дівчина, - а це наш Максим.

- Приємно познайомитись, – я посміхнулася їм.

- Проходьте до кімнати.

- Дякую! Це мій чоловік - Верріл, - я кивнула в його бік, він посміхнувся до дівчини.

- Будемо знайомі. Що ж, ви розташовуйтесь, почувайтеся як вдома. Аркадій, - вона звернулася до чоловіка, - розваж гостей і догляди Максимку.

- Звичайно, - він підхопив малюка на руки і теж пішов у кімнату.

- Наташ, давай я тобі допоможу, - звернулася я до дівчини.

- Ну, давай, - легко погодилася вона. І ми пішли на кухню.

- Верріл теж демон? - Запитала вона, як тільки ми опинилися одні.

- Так, - кивнула я.

- Не боїшся?

– А чого мені боятися? Це вони мене боятися мають. Я ж відьма, - знизала я плечима, - До того ж, це ж я допомогла їм змінитися. Вони мені вдячні і дуже чекають, що я повернусь.

- В якому сенсі?

- У тому, що тепер немає Нижчого Світу. Після того, як ми з Веррилом зустрілися, закінчилася дія прокляття, і тепер усі демони живуть у Долині Драконів.

- Треба ж ... - Наташа дивилася на мене на всі очі і уважно слухала.

Поки ми з нею різали овочі для салатів, я розповіла їй про все, про те, як потрапила до Терранії, як познайомилася з демонами та як змінила їх.

- Тепер я хочу повернутись туди, - закінчила я.

- Повертайся, звичайно! Я також хочу подивитися цю країну. Аркадій казав, що вона чудова.

- Я гадаю, ви зможете приїжджати до нас. Я буду рада бачити вас у нашому домі.

- Це буде здорово! - Замріяно промовила дівчина.