Розділ 2.6

- Коханий, я вдома! – я прийшла з роботи раніше звичайного на честь відпустки.

- Привіт, кохана, - зустрів мене Верріл й міцно обійняв.

- Як пройшов твій день?

- Добре. Я вже освоїв твій цей, як його там, Інтернет, ось.

- І як тобі?

- Здорово, стільки всього цікавого! Тільки тепер спина болить і очі сльозяться.

- Ти там весь день, не відриваючись, просидів, чи що? - Запитала я.

- Ну… Тип того.

– Зрозуміло. Не можна так довго сидіти перед комп'ютером. Це шкідливо.

- Ти мені нічого про це не казала, - шепнув він і легенько поцілував у шию. - Я нудьгував. Ти не уявляєш, як це сидіти тут одному цілий день!

- Я також сумувала. Але тепер у нас цілих десять днів на острові, і ми будемо тільки вдвох. Ти і я. Здорово, правда?

- Дуже! Я не можу дочекатися.

- Я теж. І ще. Я написала заяву на звільнення, тому я тепер безробітна, і ми можемо після Санторіні повернутися до Терранії.

- Вікі, це правда? - Він підхопив мене на руки і закрутив. – Ти хочеш повернутись?

- Ну, звичайно! Наш дім тепер там. І хоча я дуже люблю своє рідне місто, але мені не вистачає тиші та свіжого повітря Терранії. Я сумую за Сатом, ельфами, Каримом з Наїною. Вони стали мені рідними.

- Душа моя, я так радий це чути! Отже, за десять днів ми повернемося?

- Думаю, що так. Але ж ми сюди повертатимемося? Правда?

- Звісно! Портал працює. Кіт там що даремно сидить? Ось, хоч нудно йому буде. – Верріл усміхнувся.

- От і добре, давай збирати валізу. Літак завтра о десятій ранку.

– А я вже все зібрав.

– Як? Коли встиг? – я здивовано подивилася на нього.

- Та поки на тебе чекав і встиг. Речей у мене мало. Валізу мені Анастасія ще вранці витягла. Я й твої речі склав.

- Та невже?! Ходімо, побачимо, що ти там назбирав, – я була вражена, що він сам усе зробив. А казав, що за ноутбуком просидів...

- Одне іншому не заважає, - вгадав мої думки, сказав демон.

Я підійшла до валізи і відкрила її. Весь наш одяг дійсно був акуратно складений.

Залишалося скласти тільки дрібниці – гігієнічні засоби, косметичку та й все – ми були повністю готові до подорожі.

- Ну, коли я такий молодець, може, поцілуєш? - Запитав мене Верріл, коли я перестала оглядати вміст валізи.

- Звісно, ​​ти мене приємно здивував. Не очікувала. - Я підійшла до нього, обійняла за шию і поцілувала. Мене у відповідь міцно обійняли, пристрасно та наполегливо поцілували.

Я відчула легкий поштовх у бік. За кілька хвилин ще один.

- Верріл, дай мені руку, - попросила я і приклала його долоню до боку, де відчула поштовх. - Відчуваєш? Він штовхається!

Ще один поштовх. В очах Верріла відобразилася радість та щастя. Вони сяяли, наче вогні вночі.

- Так, я його відчуваю, - ніжно прошепотів він і дбайливо погладив мій живіт. - Це таке щастя, так здорово його відчувати!

- Верріл, дякую тобі!

- Дякую? - Він здивовано глянув на мене. - За що?

- За те, що ти є!

Він знову мене поцілував дуже ніжно, вкладаючи в поцілунок усі свої почуття та відчуття, свою любов та турботу.

***

Наступного дня ми задоволені та щасливі приземлилися у аеропорті Санторіні. Почалася наша перша спільна відпустка. Жодних проблем на кордоні і в дорозі не виникло, що нас дуже втішило.

Десять щасливих днів промайнули непомітно. Ми купалися в теплому Егейському морі, бродили вуличками, їздили на екскурсії і милувалися прекрасними південними краєвидами, зустрічали світанки та заходи сонця. Ми насолоджувалися один одним, раділи спокійним та безтурботним дням. Мій зростаючий животик нагадував про те, що дуже скоро нам належить думати не тільки про себе, а й ще про одну маленьку істоту. Нашу дитину.

- Як гадаєш, на кого буде схожий наш син? - Запитав Верріл, коли ми в останній день нашої відпустки лежали на пляжі й пили прохолодний мохіто.

- На тебе, звісно! – відповіла я. - До речі, а крила у нього будуть?

- Будуть, звичайно! Він наполовину демон. Тільки ось вони не одразу будуть, а сформуються поступово.

- Це добре, - я йому ніжно посміхнулася. - Ходімо купатися?

- Ходімо! Завтра ми знову будемо вдома. Там не покупаєшся. - Верріл допоміг мені встати, і ми з ним по-дитячому, з розгону, тримаючись за руки, вбігли у воду.

***

Повернувшись додому, я насамперед розповіла батькам про своє рішення. Вони його сприйняли спокійно, відмовляти не стали, тільки попросили Верріла доглядати мене і піклуватися про малюка й хоч раз на рік їх відвідувати.