Розділ 2.5

Вранці я прокинулася і з подивом виявила поряд демона, що мирно спав.

"Отже, це не сон", - подумалося мені.

Я зістрибнула з ліжка, відчинила вікно, і літнє тепле повітря увірвалося до кімнати. Сьогодні неділя, і я проведу її з коханим. Потрібно обов'язково показати йому Львів.

Я живу у чудовому старому місті. Тут можна було розчинитись і загубитися надовго. Найкрасивіша архітектура, загадкова атмосфера, таємничість та велич. Це все про Львів. Обожнюю його. Тут я народилася та виросла. Тут я хотіла жити з коханим, але доля надіслала мені випробування, і зараз мені потрібно вибирати – залишитися тут або повернутися до Терранії. Сподіваюся, мені вдасться хоча б іноді повертатися сюди.

Я підійшла до канапи, нахилилася, м'яко і ніжно поцілувала сплячого чоловіка. Він стрепенувся і задоволено замуркотів.

- Вікі…

- Прокидайся, сонечко світить, весна, нам гуляти вже пора, - заспівала я.

- Ага, зараз... Вже встаю, - він розплющив одне око і глянув на мене. - Ти чудова в цій сорочці. Давай ми її знімемо, га?

- Оце вже ні… Я сама впораюсь, а то тобі тільки дай волю, з ліжка не витягти потім…

- Вікі, - він ображено підібгав губи.

- Ріл, я серйозно - дивись, яка там погода чудова! Ти ж ніколи не був тут. Ходімо скоріше пити каву, і на вулицю! Тут чудова кава, я зварю поки що, а ти одягайся. - Я накинула зверху халат і втекла на кухню, пославши йому від вхідних дверей повітряний поцілунок.

На душі було легко та тепло. Батьків не було, вони поїхали на ринок. Я ввімкнула кавоварку, і відразу по кухні розлетівся аромат свіжозавареної кави. Увійшов Верріл і, сівши на стілець, спостерігав за мною.

- Снідати будеш?

– Буду! – відповів він.

Я швидко дістала з холодильника салат, масло, сир. Витягла хліб і, розливши по горнятках гарячу каву, сіла навпроти нього.

- Чому ти так на мене дивишся, - спитав він.

- Любуюсь тобою, - відповіла я, посміхаючись.

- Вікі, ти мене лякаєш…

- Чим? Я тебе не можу розглядати? Я так давно тебе не бачила…

- Можеш, рідна, тільки не так уважно, бо я злякався, що щось не так.

- Все чудово. Тільки зараз ми йдемо в магазин і купимо тобі щось із одягу.

- Звісно! Я привіз кілька каменів, ми можемо їх тут використати?

– Краще не варто. Тут я тебе балуватиму й одягатиму.

– Вікі, ні! Я так не можу… – запротестував демон.

- Можеш-можеш, ти й так багато зробив для мене там, у Терранії. Тут я тебе забезпечуватиму. І не заперечуй. У тебе все одно немає місцевих грошей.

Верріл зітхнув, і за кілька хвилин мовчання все-таки погодився.

- Добре нехай буде так. Я готовий йти, - він допив каву й поставив чашку на стіл.

- Чудово! Я тільки переодягнуся.

Я прибрала зі столу, одяглася в легкий літній костюм - бриджі з футболкою, взяла улюблений рюкзачок і через п'ятнадцять хвилин була повністю готова до прогулянки та шопінгу. Верріл весь цей час терпляче чекав на мене.

- Коханий, ходімо, я готова.

- Ти прекрасна, Вікі, - він обійняв мене і легенько поцілував, - ходімо.

Почали ми таки з шопінгу. У торговому центрі Верріл усе розглядав із величезним інтересом. Такого він ніколи раніше не бачив: купа різних магазинів, ескалатор, кафешки... Я привела його до магазину чоловічого одягу, де ми вибрали йому звичайний літній одяг, на зміну білому костюму. Він, звичайно, просто чудовий та елегантний, але для повсякденного життя тут не годиться. Я вибрала йому легкі джинси, бриджі світло-коричневого кольору, кілька футболок та сорочок, білизну. Він радів обновкам, як дитина. Все приміряв, крутився перед дзеркалом, підкорив своїм виглядом та чарівністю дівчину-консультанта. У взуттєвому магазині вибрали йому босоніжки, сланці та кросівки. Наче зовсім трохи купили з того, що могло знадобитися йому влітку, поки він гостює тут, але на всі покупки пішло кілька годин. Ми дуже втомилися та сіли відпочити у затишному кафе на першому поверсі торгового центру.

– Вікі, тут так цікаво, – поділився він своїми враженнями. – Я ніколи не бачив таких великих торгових крамниць.

- Ріл, це – торговий центр. Тут дуже багато всього. І ми з тобою були лише в кількох магазинах.

Поки ми чекали на замовлений обід, у мене виникла думка зводити його до театру. Він, напевно, не був там. Потрібно купити квитки. Цим питанням ми зайнялися по обіді, оскільки моя пропозиція викликала в нього фурор. Він знав, що таке театр та спектаклі. В Енську, виявляється, він теж є, але йому дуже хотілося подивитись наш.

***

- Ріл, мені завтра на роботу. Не сумуватимеш без мене? - Запитала я ввечері, коли ми вже збиралися лягати спати.

- Я буду дуже сумувати. І взагалі – навіщо тобі туди ходити? Залишайся!

- Ріл, я не можу. Залишилося два тижні, потім відпустка на місяць, яку ми проведемо вдвох. Буде здорово! Завтра ввечері ми йдемо до театру, ти ж пам'ятаєш? Я прибіжу раніше і поїдемо.