Розділ 2.2

Вийшла я в дощовий вечір березня. Саме того дня, коли я потрапила до Терранії. Тут справді минуло лише кілька годин. Я поспішила додому. Швидко пройшла через двір, стрибаючи через калюжі, вскочила на третій поверх й натиснула на дзвінок.

- Віка? - Двері відчинила мама. – Ти чому так затрималась? На дзвінки не відповідаєш? Вже одинадцята вечора! Я не знала, що й думати.

- Вибач, мамо, телефон розрядився, на роботі була, - швидко відповіла я, входячи в квартиру та скидаючи куртку, що промокла.

Мама тільки хмикнула, але розпитувати не стала, а я підхопила рюкзак і пройшла до кімнати.

- Ти вечерятимеш? - Крикнула мені мама з кухні.

- Так, мам, із задоволенням. Я тільки переодягнуся.

- Чекаю на тебе, доню.

Я швидко перевдягнулася у домашню футболку та спортивні штани. Витягла телефон, увімкнула його, зрадівши, що він таки «живий», й поставила його на зарядку. Рюкзак поки що не розпаковувала. Всі речі, які я придбала в Терранії, я все одно залишила Веррілу, так що, по суті, він був порожнім.

За чаєм мама почала розпитувати про роботу, про те, куди зараз народ їздить, як там взагалі справи. Я коротко розповіла їй, що пам'ятала. А сама з жахом думала, як я завтра піду на роботу. Я за ці місяці встигла забути поточні питання. Доведеться вникати заново. Ще я відчувала ниючий біль у серці та тугу. Відчуття, що від мене відірвали якусь частину, важливу частину мене. Я сподівалася, що це скоро минеться.

Я поставила вже порожню чашку в раковину, обійняла маму, за якою дуже сумувала, і, пославшись на втому, пішла до себе.

Заснула я майже миттєво. Снів не снилося, а вранці я відчула легке запаморочення та нудоту. Відмахнулась на зміну клімату. Все-таки там була зима, тут весна… За вікном знову йшов неприємний дощ. Нашвидкуруч поснідала та втекла на роботу. На свій подив, я швидко освоїлася і чудово впоралася зі своїми обов'язками. За вимушену відпустку я нічого не забула, і вся потрібна інформація знову спливла на поверхню, потихеньку відсуваючи на задній план усі події та пригоди у Терранії.

Побігли робочі дні, які змінювалися на вихідні. Так минуло три місяці. Почалося літо. За два тижні в мене починалася відпустка. Мені, як одній із найкращих співробітниць, фірма подарувала турпутівку на десять днів на острів Санторіні на двох. З ким туди їхати – я не знала. Подруг у мене не було, хлопця тим паче. Вирішила, що просто поїду сама. Так теж було можна. Все одно двомісний номер у готелі вже оплачений, а здати один квиток на літак нічого не коштувало. Та й загалом це турботи нашої фірми. Я вирішила не морочитися такими дрібними питаннями.

Я, як і раніше, нікуди не ходила вечорами, повернулася до свого улюбленого заняття — читання книг. Трилогія, яку я купила того доленосного дня, теж була про те, як дівчину з Землі занесло в інший світ, і як вона зустріла там свого коханого й залишилася там назавжди.

Я намагалася не думати про Верріла, Ярика, Карима з Наїною та інших мешканців Терранії, які стали мені близькими. Від однієї думки, що я їх більше не побачу, ставало боляче.

Я боялася зізнатися самій собі, що дуже сумую за ними, тихими селами й селищами Терранії, всіма її мешканцями, демонами, які так несподівано стали мені близькими. Адже як не намагалася я про них забути, нічого не виходило, до того ж, ночами, мені став снитися мій демон. Верріл…

Ми то говорили з ним, то бігали піщаним пляжем, то каталися на лижах у горах. Сни були добрі, веселі, але після них лишався гіркий відбиток на душі. Я дуже сумувала за ним. Я навіть не думала, що здатна на такі глибокі почуття. Тут, у світі, де ні мій Дар, ні наслані колись чари Чорта не діяли, я зрозуміла і усвідомила, що кохаю його. Кохаю по-справжньому. Я відчула, що він справді став частиною мене, що в нас одна душа на двох. Зараз, коли його не було поруч, я весь час відчувала в собі порожнечу. Його обручку я так і не змогла зняти, скільки не намагалася. Мама косилася на неї, але тактично нічого не питала, про татуювання з драконом також. Вона ще в роки юності перестала зважати на те, які прикраси я ношу: мовляв, ти вже доросла, сама вибирай, що носити й робити зі своїм тілом. На роботі також чомусь не цікавилися, а я мовчала. Як не намагалася я забути про все й не думати про демона – я не могла. З кожним днем ​​я все сильніше відчувала його нестачу, з кожним днем ​​я все більше сумувала за ним.

Я прокинулася серед ночі й довго лежала з відкритими очима, дивлячись у стелю. З очей самі собою текли сльози, серце нило, і було дуже тяжко на душі. А ще, вже кілька місяців, як я не мала «жіночих днів». Я почала підозрювати, що мої пригоди в Терранії, зокрема близькі стосунки з Веррілом, принесли мені диво в животику. З одного боку, я була щаслива, з іншого боку – мені було страшно. У лікаря я ще не була, все відкладала візит, і поки це було лише моїми припущеннями.

Я не уявляла, що мені робити далі, як розповісти про все мамі. Чи зрозуміє вона мене чи визнає божевільною?

Вранці наступного дня вона сама зазирнула до мене.

- Віка, доброго ранку!

- Доброго ранку, мамо.

- Ти сьогодні кудись ідеш?

- Ні, мам, субота ж. Та й куди мені йти, а головне – з ким? - Я подивилася на неї з подивом. Вона чудово знала про мій домашній спосіб життя.

- Оце мене й турбує. Ти гадаєш, що я нічого не бачу і не помічаю? Ти нічого не хочеш мені розповісти?