Частина 2. Повернення. Розділ 2.1

Прокинулися ми, коли сонце вже було високо. Спалося на свіжому морозному повітрі чудово. Верріл накрив нас крилами, і ми опинилися в імпровізованому коконі. Холодно не було, навпаки, дуже тепло та романтично.

Сат та Аластор готували на багатті сніданок.

- Доброго ранку, молодь, - підійшла я до них. - Допомога потрібна?

- Доброго ранку, Вікі, - відповіли мені, - ні, дякую. Ми самі впораємося. Тобі за статусом не належить…

- Що означає «не належить»? - Здивувалася я.

- Ти тепер за нашими звичаями та законами дружина Верріла, – пояснив Аластор, – а це значить, ти не можеш займатися приготуванням їжі, як куховарка…

- Ось воно як..., - Протягнула я. - Навіть якщо мені дуже хочеться вас побалувати смаколиками?

- Ми самі дуже добре готуємо та можемо порадувати тебе чим захочеш, - додав Сат.

- Хлопці, а чим мені тоді займатися?

- А ми звідки знаємо? Державними справами, напевно, – здивувався Аластор, – у чоловіка свого спитай.

- Обов'язково спитаю. Гаразд, хлопці, тоді я вам не заважатиму. Огляну околиці.

- Це можеш, - посміхнулися вони мені обоє.

Дивні якісь звичаї. Потрібно з'ясувати у Верріла. Не звикла я якось, щоб мене доглядали. Ні, тут, звичайно, так частіше й виходило: їжі я не готувала, то обідала в тавернах, то потім у Замку та й у демонів їжею мене забезпечували. Але зараз, коли ми в інших умовах… Я не могла цього зрозуміти. Було приємно, що хлопці назвали Верріла моїм чоловіком, хоча сама я до цієї думки ще не звикла. Все сталося зовсім інакше. Не так, як прийнято в мене на батьківщині. Втім, я відчувала себе дуже щасливою. Я одягла теплий светр і плащ, високі чоботи, куплені ще на самому початку подорожі, і вирушила блукати околицями.

Верріл ще спав, мені не хотілося його будити, тож пішла сама. Гори тут були пологі, крутих схилів не було, я блукала по галявині, неподалік нашого табору, коли раптом помітила в кущах низенького чоловічка в блакитному ковпаку. Він дуже яскраво вирізнявся на білому снігу. Я тихенько підійшла до кущів, сіла навпочіпки і спостерігала, як він працює киркою, вистукуючи по величезному валуну.

- Привіт, - привіталася я, згодом.

Чоловік здригнувся, випустив з рук кирку, хотів було втекти, але краєчком свого плаща, що волочився по землі, зачепився за гілочку. Я помітила це і акуратно відчепила від колючого куща його плащ, він рвонув щодуху, пробігши метрів двадцять зупинився, озирнувся. Я продовжувала сидіти біля куща та спостерігала за ним. Я вже здогадалася, що то був гном. Ніколи раніше не зустрічала цих істот, але чудово пам'ятаю казки та мультики. Цей гном чудово підходив під опис. Маленького зросту, приблизно з метр, у різнокольоровому костюмі та гострокінцевому ковпачку, з білою борідкою та киркою в руках для видобутку руди та дорогоцінного каміння.

- Ти навіщо мене лякаєш, о Вища Демониця? - Гном повільно підійшов до мене і зупинився.

- Вибач, малюк, я не хотіла тебе лякати, - я почувала себе страшенно ніяково.

- Я не малюк! - верескнув гном. – Я – Віллі, Старійшина гномів свого племені. Можна сказати, Вищий Гном! – він ударив себе кулаком у груди.

- Ще раз перепрошую, Віллі, я не знала, - я ніжно посміхнулася йому.

- Ладно, прощаю. А чого ти сама тут ходиш? Тут небезпечно.

- Дійсно? Але чому? Я начебто не помітила нічого дивного.

- Взимку в горах завжди небезпечно, - спокійно відповів Віллі. - Велика загроза сходу лавини, та й ми тут постійно працюємо. А гноми не люблять, коли стоять над душею.

- Зрозуміло, а ми тут оселилися недалеко, - зізналася я. - Ось і пішла оглянути околиці.

- Що означає оселилися? - У гнома округлилися очі. – Демони вийшли на поверхню? Стривай-чекай… Значить, це правда, значить справді пророцтво виповнилося… Ти ж… – він заговорив дуже швидко, і я не змогла розібрати слів.

- Віллі, зупиніться, - попросила я. – Ви так швидко кажете, що я нічого не розумію.

- Вибач, захопився. Гаразд, так і бути, живіть. Колись давним-давно, коли мене ще не було на світі, а жили мої пра-пра-прапредки, демони справді жили по сусідству з нами. Нехай і тепер буде так. Тільки, цур, живемо у дружбі та мирі. Ми вам не заважаємо, ви нам. Про обмін домовимося. Прощавай! - Гном підняв ковпачок і зник.

- Нічого собі! – видала я. – І куди він подівся?

Я ще деякий час так посиділа. Гном більше не з'явився. Я зітхнула і побрела до нашого табору. Принаймні я отримала ще один дозвіл жити у цих місцях.

Коли я повернулася до табору, вже всі прокинулись і розсаджувалися біля вогнища для сніданку. Я підійшла до свого чоловіка і ніжно обійняла за плечі. Він сидів спиною і мене не бачив.

- Доброго ранку, коханий, - прошепотіла я.

- Кохана, - він обернувся, - ти де була?

- Гуляла, - відповіла я, легенько цілуючи його в губи.

- Не варто ходити далеко…

- Я знаю, була тут неподалік і навіть познайомилася із симпатичним гномиком.

- Із гномиком? - Верріл напружився.