Розділ 18

За чотири умовні години всі справді зібралися у залі. Ми прийшли останніми, трохи пом’яті, але щасливі. За моєю спиною був рюкзак, Верріл ніс у сумці свої речі та родові коштовності. В інших я теж помітила сумки, пакунки. Тут же стояло кілька бочок та кошиків із провізією.

- Ось усе й скінчилося, демонята! Ми виходимо на поверхню. Двері в цей світ будуть зачинені назавжди! - Верріл підійшов до дверей-порталу, що виходили у Долину Драконів, та відчинив їх. У зал проник промінь сонячного світла та морозного повітря. Виглянувши назовні, я побачила сніг, який закутав землю, наче пухнасте покривало.

- Схоже, нам усім варто вдягнути теплі речі! - Сказала я, і дістала з рюкзака теплий светр з курткою. – Скільки часу ми тут пробули у реальному часі? – звернулася я до Верріла.

- Місяця два…

- Нічого собі! – Я ахнула. – Тоді це багато що пояснює. Я не помітила цього. Мені здалося, що минуло лише кілька днів. Але, якщо врахувати, що я тиждень провалялася непритомною...

- Вікі, ти підеш першою, - Верріл обійняв мене.

- Добре, - легко погодилася я та пішла на вихід.

Як і минулого разу мене зустрів Іларіон.

- Вітаю тебе, Вища Демониця!

- Привіт, Іларіоне! Приймай наших! Тепер демони виходять на поверхню та житимуть серед вас!

- О, Карміно! Здійснилося пророцтво! Невже тепер знову буде мир?

- Обов'язково, - відповіла йому я.

З порталу один за одним вийшли демони, виносячи з собою захоплені речі, останніми вийшли Сат та Верріл. Він зачинив двері, накреслив у повітрі якийсь знак, і вони розчинилися, камінь розвалився на дрібні шматочки, які спалахнули вогнем й теж зникли.

- Ур-ра! Вийшло! – Зраділи всі. – Нижчий Світ знищено!

- Ласкаво просимо в Долину Драконів! - Зелений Дракон вклонився нам, розглядаючи демонів, що вийшли на поверхню. - Ви позбавили мене необхідності нести тут варту вдень та вночі. Я нарешті вільний! Ідіть до Сапфірона! А я полетів! - Іларіон злетів у повітря й полетів у гори. Ми провели його поглядом та вирушили до Вищого Синього Дракона.

Сапфірон сидів на тому ж камені, що й минулого разу. Він чекав на нас. Ми з Веррілом, тримаючись за руки, йшли попереду. Дракон підвівся нам назустріч.

– Вітаю вас на нашій землі! Я радий, що ми знову разом!

- Вітаємо тебе, Сапфіроне, - привітався Верріл і схилив голову, - ти дозволиш нам оселитися в печерному місті біля підніжжя Гор? Там начебто були печери колись. Згодом ми збудуємо собі будинки і організуємо невелике поселення.

- Звісно, ​​Вищий Демоне. Ми з давніх-давен жили в одній долині, до тих пір, поки... Неважливо вже, це справи давно минулих днів, і зараз все знову налагоджується. Вікторіє, Верріле, – він подарував нам усмішку, – так, дракони, виявляється, вміють усміхатися, – я вітаю вас від щирого серця. Будьте щасливі!

- Дякую, - відповіли ми хором і переглянулися.

- Я радий вас бачити у нашій долині. Ходімо, я покажу вам, де можна розміститися спочатку. Тепер зима й холодно. Починати будівництво будинків немає сенсу, якщо зможете прожити до весни в Печерному місті, буде добре. Там, правда, зовсім немає зручностей, і якщо не підтримувати вогонь, то холодно, але я не знаю, що вам запропонувати. Йти в сусідні долини поки що небезпечно...

- Сапфіроне, давай ми побудемо тут декілька днів, а потім я спробую домовитися з Каримом, може, до весни ми зможемо пожити в тавернах Енська. Ми готові працювати і робити все, що потрібно.

- Навіть так... Що ж, спробуйте, - відповів Дракон. – Власне, ми вже прийшли.

Ішли ми не дуже довго, пройшли стежкою вздовж лісочка і опинилися біля підніжжя гір. Тут починалися володіння гномів. Але оскільки вони ніколи не жили біля підніжжя, то печери, сформовані тут вітрами та зсувами, ніхто не використав. Ми почали оглядати запропоновані «кімнати».

Молодь, яка звикла до зручностей спочатку почала пирхати, потім, побачивши в цьому частку романтики, вирушила вибирати зручніші ніші, які застилали захопленими матрацами та ковдрами.

Вітру тут не було. Але було дуже холодно й промозгло. Я вже почала підстрибувати та клацати зубами. Верріл, помітивши мій стан, взяв одну ковдру і дбайливо укутав мене. Дракон сидів осторонь і спостерігав, як демони терпляче влаштовують печери.

- Верріле, як вам не холодно?

- У нас інший теплообмін, він відрізняється від людини. Не те щоб ми не боїмося холоду, просто швидко перебудовуємося, та й не варто забувати те, скільки часу ми прожили в підземеллі. Там теж досить прохолодно було, якщо не включати каміни.

- А що ти казав про таверну?

– Я поговорю з Каримом про це завтра, на зустрічі. Сьогодні залишимось тут.

Він притиснув мене до себе, і я перестала тремтіти.

- Ось так краще, - сказав він, коли я, нарешті, зігрілася.

Опустилися сутінки, Сат порався з багаттям, і ми підійшли ближче. Від вогню справді в печері стало тепліше. Хтось зайнявся приготуванням вечері. Ми з Веррілом сіли на камінь, зверху на якому лежав матрац, і обнявшись, дивилися на вогонь.