Розділ 13

Наступного ранку я прокинулася дуже рано. Сонце ще тільки-но почало вставати, і перші промені пробивалися крізь прикриті штори в кімнату.

Я посміхнулася новому дню, зістрибнула з ліжка, відчинила навстіж вікно і вдихнула свіже осіннє повітря. Пахло опалим листям, трохи дощем і вогкістю.

Я швидко умилася, причесалася, одяглася у світлий брючний костюм та спустилася у вітальню на першому поверсі. Там я застала Яромира. Він сидів на дивані та пив моккану.

- Доброго ранку! - Я посміхнулася йому.

- Доброго! Як спала? - Запитав він, ставлячи чашку на столик.

- Чудово. Я чудово почуваюся. Таке відчуття, що за спиною виросли крила, – поділилася з ним своїм настроєм.

– Я радий за тебе, – сухо відповів він. – А я ось так і не зміг заснути.

- Дивно, - знизала я плечима, - тут добре спиться.

- Можливо, - погодився він. - Коли ти їдеш?

- Ще не знаю, - відповіла я та сіла поряд з ним. – Зараз усі прокинуться і вирішимо. Я дуже хочу подивитися на ваші Ліс та Річку. Лісовик й Водяний вчора так здорово все описали, що не терпиться все побачити на власні очі.

- Так, оповідачі вони добрі, - кивнув Яромир і сів у півоберта до мене, взяв мою руку, - Віка, чому ти з ним?

Я здивувалася від цього питання.

- Так треба, так краще для вас, - кинула я у відповідь, вириваючи свою руку. На душі стало якось неприємно та боляче.

- Він не вартий тебе. Я прошу, не повертайся до нього.

- Ярику, якщо я не повернуся, вони знову нападуть на вас. Я мушу закінчити почате. Я мушу змінити Нижчий Світ. Темні Сили більше не існуватимуть, я обіцяю, – я відвернулася від нього.

- Він використовує тебе, невже ти не бачиш? Він не вміє кохати. Йому ти потрібна лише як відьма. Вони знову нашлють на тебе закляття, і ти будеш лялькою у його руках.

- Ярику, я прошу, не кажи так... Верріл не такий, - на очі навернулися сльози, занурилося серце. Чого він так говорить?

- Віко, ти серйозно? - Він аж схопився, - ти закохалася в нього? – прошепотів він.

- Тебе це не стосується, - гукнула я. – Не лізь, прошу! Я й так утомилася від вашого світу, від ваших проблем! Я додому хочу! Я не хочу рятувати цей чортовий світ! Я якимось злим роком опинилася тут, – сльози вже самі полилися з очей. Ось гад, весь настрій зіпсував.

- Віко, ну що ти! Навіщо ти так говориш? Ти – наша рятівниця, наша надія! Я прошу, не плач! Ну, пробач мені, йолопу! Я ж не думав…

- Та що ти знаєш про біль? – крикнула я. - Залиш мене! Не чіпай і ніколи більше не питай мене про це. Це мій вибір! Він не стосується тебе! Не лізь, будь ласка!

Я схопилася з місця та вибігла в коридор, мало не знесла з ніг Стані в компанії Лісовика і Водяного.

- Віко! Що з тобою? Куди ти? - Почула я схвильований голос Стані.

- Не знаю, - відповіла на ходу, - подалі звідси! - кинулася вперед, не оглядаючись, та зірвалася на біг. Вбігла до своєї кімнати, зачинила двері, спершись на неї, і заплющила очі.

Сльози текли по щоках. Було дуже боляче. Душа нила.

Чому? Чому він спитав мене про нього? Я забороняла собі згадувати про демона після тих видінь у ванній кімнаті. Я була впевнена майже повністю, що Верріл не брехав, коли назвав мене своєю долею. Я справді сама його придумала. Я вигадала його таким! І зараз мені дуже не вистачало його. Його тепла, його крил, за якими можна сховатися.

- Хто образив мою маленьку відьмочку? - Почула я ніжний голос над самим вухом.

Я розплющила очі і побачила його. Він був одягнений у червоний костюм, на плечах була драконова емблема. Волосся теж набуло червоного відтінку.

- Верріле? – не повірила я… – Як ти тут… – по щоках котилися сльози.

- Чш-ш-ш… тихіше, Вікі, я ж казав, що відчуваю тебе на будь-якій відстані. Я відчув твій біль, у тебе душа боліла, я не міг не прийти. Хто тебе образив? Чому ти плачеш? - Він говорив зі мною дуже спокійно, його голос зачаровував та заспокоював.

- Не має значення, - я уткнулася обличчям йому в плече. Дуже не хотілося йому розповідати про розмову з Яриком. Він пригорнув мене до себе і ніжно погладжував по спині.

- Все буде добре, маленька моя. Я нікому не дозволю тебе ображати. Я охоронятиму тебе. Я піду з тобою, якщо захочеш! Мені не вистачало тебе цієї ночі, – палко шепотів він. І в мене скрутило судомою низ живота, я сильніше притиснулася до нього та почула часті удари його серця, його дихання.

- Ходімо, тобі треба прилягти, ти дуже бліда, - він узяв мене за руку, підвів до ліжка, допоміг лягти та сів поруч, узявши мою руку в свою і почав щось шепотіти. Я відчула, як піднімається всередині мене хвиля ніжності, як я заспокоююсь, думки упорядковуються. Коли я знову розплющила очі, побачила, що він сидить поруч і, як і раніше, тримає мою руку.

- Що ти зі мною зробив? - Запитала я.

- Нічого поганого, душа моя. Я просто подарував тобі частину свого тепла і заспокоїв твою засмучену душу, - він ласкаво погладив мене по щоці.