Розділ 8

Вікторія

Минувши темний коридор, ми знову опинилися в тупику. Перед нами були залізні двері. Верріл відкрив її ключем, який витяг звідкись зі складок крил-плаща.

Двері зі скрипом відчинилися, він уштовхнув мене всередину та зайшов слідом. Як я не спіткнулася та не впала – не знаю. Я обвела камеру очима.

- Приймайте Вікторію! – злісно крикнув демон. – І дивіться у мене! – Він блиснув очима і вийшов, зачинивши двері. Я чула, як рипнув ключ. Закрив, чорт його подери!

Мене оглядали з якоюсь настороженістю. Першою до мене підійшла жінка років п'ятдесяти, але це за земними стандартами. На ній була довга сукня, що бачила й кращі часи, на ногах – сандалі. Волосся попелясто-біле, перехоплене срібним обідком із зеленим каменем по центру; блакитні очі, тонкі губи. Я відразу зрозуміла, що переді мною мама Спадкоємця, виходить – Вища. Я не знала, як слід поводитись у присутності Вищих, тому стояла мовчки в очікуванні, що вона заговорить зі мною першою. Тим більше, зараз ми не на прийомі й навіть не в палаці.

Дама справді заговорила першою.

- Привіт, дитино. Не чекала, що ми зустрінемося з тобою при таких обставинах. Ти, проходь, розташуйся, – вона повела рукою по кімнаті.

Камера або кімната була дуже маленькою. Уздовж стіни навпроти дверей стояли чотири двоярусні ліжка, на одному з яких сиділи інші в’язні, та незважаючи на все, грали в карти. Ліжка були застелені матрацами, простирадлами брудно-сірого кольору, такого ж кольору подушки та картаті пледи поверх.

"Краще, ніж голі дошки", – подумала я й продовжила оглядатися.

У правому кутку кімнати я побачила ще одні двері, судячи з усього – в вбиральню, а в лівому кутку – стояв стіл та кілька стільців. На столі глечик із водою, кілька чашок та тарілок. Значить, голодом тут не морять. Вже добре.

- Ну, ходімо, не бійся, – жінка взяла мене за руку, і я ледь тримаючись на ногах побрела за нею.

На нас дивилися інші. Одного чоловіка я впізнала одразу. То був ельф Станімир. На цей раз справжній. Він першим пішов до мене.

- Вітаю! Пробач, що так вийшло, мене затягли в портал і я опинився тут, замість того, щоб супроводжувати Яромира та допомагати йому з тобою.

- Привіт! Не варто зараз про це згадувати, – я лагідно посміхнулася. – Це у минулому. Зараз нам всім треба думати, як звідси вибиратись і як цих демонів ізолювати. Адже саме для того я тут. Ви, мабуть, чекали від мене якогось подвигу. Але цього не сталося. Та й які з мене подвиги. Дар, про який я не знала, і який так недоречно з’явився, став приводом, щоб мене закинуло в цей світ. Демон говорив про якусь ініціацію, і що це має зробити чоловік, а потім він мене поцілував і сказав, що тепер мій Дар заморожений. Хтось може мені пояснити, що то за Дар, що таке ініціація, а тепер ще й ця клята «заморозка»?

- Сідай, дитинко моя, – мені піднесли стілець, і жінка звернулася до мене знову, – я все тобі розповім.

Я слухняно сіла та дама почала говорити.

- Спершу дозволь представитися. Я – Наїна. І, як ти, мабуть, здогадалася, дружина правителя. Зараз на престолі має бути наш син. Темні Сили чомусь не забрали його, коли викрадали нас. Мій чоловік – Карим, – темноволосий чоловік у чорній сорочці сумно мені посміхнувся. А жінка продовжила.

- Станімира ти впізнала. Мені шкода, що так сталося, але не в наших силах було не допустити цього. А це, – вона кивнула на два дивовижних створіння, – Лісовик і Водяний.

Я розглядала їх із цікавістю. Ніколи не бачила їх наживо, тільки на картинках та у фільмах. Але те, що я побачила, трохи відрізнялося від того, що описується в земних казках.

Лісовик – чоловік середнього зросту і статури, кучеряве сиве волосся і борода. Одягнений він був ви сорочку, розшиту квітами, сині шаровари та на ногах сандалії. Він привітно кивнув мені і посміхнувся.

Водяний виявився теж дуже симпатичним чоловіком, щоправда, невисокий, трохи більше метра. Одягнений у блакитний комбінезон, волосся зелене, зібране в хвіст та перев'язане чи то водорістю, чи то якоюсь ще водною рослинністю. Ноги босі. Він теж кивнув мені, помітивши мій погляд.

Нічого страшного та жахливого в їхній зовнішності не було.

А Наїна тим часом продовжила.

- Темні Сили з'являються на поверхні раз на тисячу років. Портал у Нижчому Світі є в Долині Драконів, але він охороняється і ним неможливо скористатися. Демони можуть самі відкривати портал туди, куди хочуть. Це так званий Вогняний портал. Вони й раніше з'являлися, але нічого крім хуліганства та навіювання не витворяли. Цього разу вони пішли на те, щоби підкорити своїй владі Терранію. Кілька місяців тому вони вийшли у Долині Драконів, зламавши охорону на Порталі. Охоронець Іларіон нічого не зміг вдіяти, його скували паралізуючим заклинанням. Я не знаю, що зараз з ним, сподіваюся, з ним все гаразд. Ця заклинання тривалої дії, скільки воно триватиме, ніхто не знає, крім того, хто наклав його.

Дракони не змогли зупинити їх. Навіть магія Синіх Драконів виявилася безсилою. Демони дісталися Лісу і, підіславши свого демоненка під маскою Лісовика, забрали справжнього. У Лісі з того часу почався хаос та масова вирубка. Звідкись з'явилися браконьєри. Кілька тижнів гула вся Долина. А потім Лісовик заявив, що не бажає більше торгувати з іншими. Карим їздив до нього, розмовляв, але не досяг успіху. Тоді він уперше запідозрив недобре. Потім те саме сталося у Річці. Зник справжній Водяний. А той, хто зараз себе видає за нього, перекрив доступ до джерел Живої та Мертвої води. Без цієї води наш світ не виживить. А два місяці тому Темні увірвалися до палацу. Це було вночі. Загинули кілька стражників, яких Демони вбили за допомогою заклинань, нас же пов'язали і, відкривши портал, перекинули сюди. Тижня півтора тому тут з'явився Станімир. Він нам розповів про тебе, що Алан зараз править Терранією, але не виходить нікуди за межі Замку після розмови з Карміною. Вона передбачила твою появу і те, що ти зможеш врятувати Терранію й позбавити нас Темної Сили. Дізнавшись про це, двом найкращим ельфам-охоронцям, було доручено зустріти тебе й супроводжувати до самого Храму Долі, де Карміну мала розповісти тобі про твою місію і пояснити про Дар. Вона знала, що ти володітимеш ним, але не говорила нічого конкретного про нього.