Розділ 7

Картопля дійсно була їстівною й навіть смачною. Або я просто була голодна. У всякому разі, я з нею швидко впоралася. А ось з крильцем все було по-іншому: зверху воно було підрум'янене, із скоринкою… А ось усередині – абсолютно сире…

Мдя… Ніяка з мене фея… Чи таки відьма? Неважливо. Відклавши убік, що став непотрібним посуд, я обережно встала та попрямувала до дверей. Вони виявилися незачинені.

- Ото диваки, це ж треба двері відчиненими залишити! Хоча, вони ж мене прикули, – подумала я й тихенько вийшла в коридор.

Я опинилася у довгому вузькому коридорі з низькою кам’яною стелею. На стінах висіли смолоскипи, що давали трохи світла. Я взяла перший, який трапився в руки й пішла ліворуч від своїх дверей.

Метрів за сто я дійшла до перехрестя, тут коридор роздвоювався, і я знову вибрала лівий поворот. Нічого не можу вдіяти – мені подобалося зараз саме ліворуч повертати. Дорогою мені нікого не зустрілося. Було дуже тихо. Це насторожувало. Якщо так і виглядає Нижчий Світ, то чого його всі так бояться?

Ще за кілька метрів я вперлася у двері. Це був глухий кут. Далі ходу не було. Залишалося тільки відчинити ці двері, бо повертатися та йти праворуч після роздоріжжя мені зовсім не хотілося.

Двері теж були незачиненими.

- Ото дивакі! Заходь, хто хочеш. Бери, що хочеш, – пробурмотіла я.

- А що хочеш взяти? – миттю переді мною з'явився старий знайомий й зачинив двері помахом руки.

- Ой! Вітаннячка! – я опустила погляд і знизу вгору знову його оглянула.

- Бачилися вже, – рикнув демон. – Що ти тут робиш і як…

- Гуляю, – відповіла я та знову подивилася на нього. – А як ти з кімнати вийшла?

Він зовсім ідіот чи прикидається?

- Ногами!

- Не смій з мене знущатися! – заверещав демон. – Я ж прикував тебе!

- Що тут відбувається, Сат?

- Папа? – Обернувся демон й втиснув голову в плечі.

- Так-так ... Виявляється мій викрадач ще зовсім дитина, – я загадково посміхнулася своїм думкам.

- Я вже тисячу років тато! – заревів демон, що увійшов. Він був дуже схожий на першого, тільки вище і потужніше. І крила, чи що там замість них, були не чорні, а з червоним відливом. – Ти що накоїв? Чому вона тут?

- Я не знаю, – замотав той головою. – Я зробив усе, як ти казав… А вона… Вона ось…

- Слухай, я сама сюди прийшла! І взагалі якого чорта я вам здалася?

- Чого? – заревів старший демон, – ти звідки про Чорта знаєш?

- Нічого я не знаю ні про якого чорта! Цей вираз такий…

- Ах, вираз, – повільно простяг той, – ну, гаразд. Коли вже ти тут, сідай, – він показав кострубатим пальцем на стілець біля столу, – поговоримо. А ти, Сат, марш звідси! Нічого тобі довірити не можна! Все самому доробляти доведеться. Хоча, мабуть, так навіть краще, – демон підступно посміхнувся й уважно оглянув мене з ніг до голови.

- Ну, тату… – промимрив молодший демон.

- Я сказав, марш! – очі демона сердито блиснули, а Сат випурхнув із кімнати зі швидкістю вітру, закривши її.

Я озирнулася. Кімната була невеликою, квадратною. Приблизно три на три метри. Навпроти дверей був стіл, завалений паперами та сувоями та кілька стільців. Ліворуч від мене був камін. Поруч із ним ще одні двері. Ось і все. Дуже дивно. Я нерішуче потупцювала біля дверей, але, помітивши недобрий погляд демона, набралася сміливості і підійшла до столу, сівши на один із стільців.

- Ну, розказуй, ​​- демон закинув ногу на ногу, розвалився в кріслі і подивився на мене.

- Що розповідати? – не зрозуміла я. – Це ви мені розкажіть якого чорта я тут роблю.

- То ти наче розумна, сама здогадатися не можеш?

- Отже, те, що мене викрали, і я тепер чорт знає де, я зрозуміла, тільки ось, де саме, мені дуже хотілося б знати.

- У Нижчому Світі, – спокійно відповів демон.

- Так-с, дуже цікаво, значить, ви і є причиною всього безладу, який твориться в Терранії зараз?

- Ти дуже догадлива, – демон усміхнувся.

- І навіщо це вам потрібно?

- Як навіщо? Ми ж демони!

- І що з цього? Ви демони, а я людина! Але навіщо творити безлад навкруги? Вам не казали, що це недобре?

Демон розреготався. А я сиділа і не розуміла його логіки.

- Дівчинко! Ми – демони! Нам не належить вести себе добре! – Видав мені він, коли заспокоївся.

- І все-таки, чого ви хочете? – Можна подумати я щодня з демонами спілкувалася і знаю, що їм потрібно.

- Посіяти паніку, всіх посварити, і, звісно… Влада!

- Шикарний план! А навіщо воно вам?

- Нудно… – пояснив мені демон. – До того ж негативні емоції дуже гарне підживлення для наших сил.

- Ось воно що... А я думала... Добре, а я вам навіщо?

- А ти вирішила завадити нашим планам. Тут, у Нижчому Світі, ти не можеш нам перешкодити. Тебе ніхто не слухатиме… Тут усі підкоряються мені – Вищому Демону Веррілу! Сатанатас – мій син та учень, після мене він буде продовжувати розпочате! А Чорт, якого ти так любиш згадувати, теж мешкає тут і знає дуже багато! У нашому світі вже батьки Спадкоємця, Лісовик і Водяний, а ще цей ельф Станімир, замість якого в його образі був Сат. Він чудово впорався тоді, хоч зараз і не врахував моменту, що твій Дар здатний багато на що. Але ми не дамо тобі їм користуватися! Я подбав, щоб твоя ініціація не відбулася, викравши тебе. Ти ж їхала в компанії такого прекрасного чоловіка. І якби ти дізналася про те, як відбувається ініціація у юних відьмагів на кшталт тебе, то точно все сталося, і тоді твоя сила… – він замовк на кілька секунд, – Ні! Я не можу допустити! Зараз замість Лісовика і Водяного теж мої демонята в їхніх обличчях. От і пішли перші сутички! За цім так приємно спостерігати! Джерела не працюють. Вони чують чужинця, але мені це й треба! Ці джерела не повинні більше допомагати терранійцям!