Розділ 6

Дорога до Межиріччя пройшла без особливих пригод. Весь час шляху я розглядала місцеві пейзажі – поля змінювалися один за одним, траплялися невеликі затишні поселення. Ельфи були дуже привітними, завжди махали нам руками, посміхались. Навіть не скажеш, що основна робота чоловіків цієї раси – охорона. Вони не були такими, як мені представлялися охоронці. Навіть мої ельфи, Яромир та Станімир, дуже відрізнялися від тих бугаїв, яких брали в охорону земляни. Їм було притаманне почуття гумору, вони багато знали, мали чудову пам'ять. Яромир був говіркішим і ближчим мені, чи що. З ним я легко знаходила спільну мову, з нею хотілося ділитися своїми думками, своїм минулим. Я розповідала йому, як навчалася у школі та інституті, де працювала, де встигла побувати. Він слухав дуже уважно, ставив запитання. Йому було цікаво дізнатися про мій світ. Я відчувала, що в його обличчі я отримала не лише охоронця, а й друга.

А ось поведінка Станімира продовжувала мене бентежити. Якщо ми їхали весь час разом, дороги в Долині Ельфів були ширші, і ми спокійно йшли двома конями, то другий ельф їхав осторонь, був дуже напружений, і це викликало в мене якесь побоювання й страх. Я не знала, чого від нього чекати. Яромир на всі мої питання про Станімира жартував, мовляв, він просто не хотів братися за цю роботу, його змусили, а взагалі він завжди був дуже чуйним та добрим ельфом. Він сам не розумів часом друга, але нічого не говорив і не підозрював.

Вже стемніло, коли ми під'їхали до перших будинків. Яромир поїхав трохи вперед, щоб домовитися про нічліг і наказав нам його наздоганяти. Деякий час ми їхали мовчки. А потім я відчула, як кінь Станімира порівнявся з моїм, він схопив мене за рукав і дуже низьким скрипучим голосом промовив:

- Ось ти й попалася, дівчинко. – Я глянула на нього і завмерла з відкритим ротом й широко розплющеними очима. Замість Станімира переді мною була досить потворна істота зі звіриною мордою. Я не могла його розглянути, тільки силует, але цього було достатньо, щоб по спині пробігла сотня мурашок. Вона змахнула рукою, і перед нами відкрився палаючий вогнем портал, в який втягнув мене цей монстр, одночасно я відчула укол в руку і відключилася.

***

Яромир

Минуло хвилин п'ятнадцять, як я поїхав уперед, до таверни. Віка та Стані вже давно мали бути тут. Але їх не було, і я турбувався. Схопившись на коня, поїхав назустріч їм. Що могло статися? Стані знає це село, як свої п'ять пальців. Доїхавши до місця, де ми розлучилися, я зліз з коня і почав оглядатися. Кінський слід обривався саме тут. Значить, до села вони так і не в'їхали. Тоді що сталося?

Я напружився, почав розмірковувати, що могло тут статися, нікого підозрілого на шляху не зустрічав... Раптом за кілька метрів від мене заіржав Мерс і почав бити землю копитами. Я підійшов і побачив притоптану траву, на ній лежало чорне перо.

- Демони! – вигукнув я. – Цього не може бути! Як? За що? – Я стомлено сів на траву і обхопив руками голову. Думки кружляли в голові, змінюючи одна одну зі швидкістю блискавки.

Як я міг проґавити демона поруч? Як міг не вберегти Віку? А Стані? Як? Чому Демон набув його вигляду? Весь цей час замість Стані поряд з нами їхав демон! Ось вона Темна Сила, в яку ніхто до кінця не вірив! Все-таки вони проникли до Терранії! Треба їхати до Драконів. Вони мають допомогти! Вони дуже мудрі! Принаймні, тепер стала зрозуміла поведінка Станімира, чому він був мовчазний. Але... отже, справжній Станімир вдома! Я поїду до нього! У Межиріччя. Я насамперед знайду його!

Я підвівся і повільно пішов до коня.

- Ми знайдемо їх! Обов'язково знайдемо! – крикнув у темряву.

- Знайдемо-дем-демо! – обізвалась луна.

Повертався в таверну в самому поганому настрої, замовив пива і просидів з кухлем до ранку. Господар ні про що не питав, і я був вдячний йому за це. Я корив себе, лаяв… Всього кілька днів, як я знав Віку, але це дівчисько змогло зачепити за живе, розпалити якийсь вогник у глибині душі. А ще її незрозумілий Дар. Можливо, він винен у всьому? Чи зможе вона видертися? Що з нею зроблять Темні Сили? Запитань було дуже багато, але жодної відповіді не знайшлося.

Рано-вранці я подався до Станімира. Його будинок знаходився в сусідньому селищі за півгодини їзди від Межиріччя. Але вдома його не застав. Його мати вийшла і, побачивши мене, була здивована, що він не зі мною. Я відповів, що ми, мабуть, розминулись і, побажавши всього доброго, поїхав назад. Потрібно терміново дістатися до Храму Долі. У мене виникло недобре припущення, що, можливо, Станімира теж викрали демони і десь тримають у себе. Від цієї думки мені стало дуже погано, і я знову гнав коня галопом.

***

Вікторія

Я приходила до себе повільно. Ломило все тіло, голова гуділа. Я розплющила очі і виявила, що лежу на підлозі з прикутими до підлоги ланцюгами руками та ногами. Я оглянула приміщення. Було темно. З маленького віконця під стелею світло майже не проникало. Хотілося пити.

- Гей, хтось, – прохрипіла я.

- Чого тобі? – озвався хтось, і я побачила, що до мене наблизився чоловік.

- Пити...

Чоловік сів переді мною, відкрив пляшку і притулив її до моїх губ. Я зробила кілька ковтків. Оглянула чоловіка.