Розділ 5

- Ти що зі мною зробила, відьма? – Загарчав троль та пішов на мене. Я сильніше втиснулася в кут і згорнулася клубочком, закриваючи обличчя руками.

- Не смій її чіпати! – Почула я гнівний голос чи то Яромира, чи то Станімира. Не зрозуміла. Мене охопила паніка й жах, почало трусити, все тіло било дрібним тремтінням, з очей полилися сльози.

До мене хтось підійшов, мене підхопили під руки та вивели з туалетної кімнати, ще двоє високих тролів тримали цього… цю свиню.

- Ти за це даси відповідь, відьма! Поверни мені моє обличчя! – долинули його крики. Він почав кричати щось ще, але я вже не чула, мене вивели до зали, а йому щось почали тлумачити.

Я відчула, як мене накриває хвилею апатії, байдужості, нерозуміння… Перед очима все пливло і паморочилося. Якоїсь миті я просто провалилася в темряву.

Скільки я була непритомна, зрозуміти складно, прокинулася я у світлій кімнаті, з рожевими стінами, у квіточку. Розплющила очі та побачила поруч Яромира.

- Віко! Ну, слава Карміні, ти прийшла до тями!

- Що зі мною? Де я?

- Ти знепритомніла. Тебе віднесли до кімнати. Ми в тій самій таверні.

- Де цей... зі свинячою головою?

- Його забрали до будинку однієї місцевої знахарки. Вона пообіцяла повернути йому колишню подобу. Як це ти зробила?

- Я сама не знаю, – зі стогоном вимовила я й заплющила очі.

- Віка! Не смій заплющувати очі! Ми так за тебе злякалися.

- Води… – я знову розплющила очі і спробувала сісти. Яромир допоміг мені сісти, спершись на подушки, і простягнув склянку. Я зробила ковток і поперхнулась.

- Ви що сюди намішали? Вона ж гірка!

- Випий, там додана заспокійлива настойка, – твердо сказав Яромир.

Я насупилась, але все ж таки випила. Пити дуже хотілося.

- Сподіваюся, що це була не отрута.

- Віка! – сплеснув руками Яромир, – як ти можеш так думати!

- А про що мені думати? – Я спантеличено на нього подивилася.

- Про добро! – Висловив ідею Ярик.

- Ярик, я не можу про це думати! На мене напали, мало не зґвалтували, а потім...

- Ось мені теж цікаво, що потім? Це диво зі свинячою головою нам уже покаялося. Тільки сам не зрозумів, як виявився носієм такої незвичайної голови.

- Та я звідки знаю? Я його свинею недоробленою назвала, – знизала я плечима.

- А про що ти думала зараз?

- Та зла я була! Не пам'ятаю, про що думала…

- Зрозуміло, значить, таки Дар у тебе є, – ледь чутно промовив він.

- Який ще Дар? Не треба мені ніякого Дара! У мене й без нього проблем вагон і маленький візок!

- Віко, сонце ти наше! Я ж тобі казав, Торіодос теж сказав сьогодні, що ти не проста людина. У тебе є Дар. Тільки ось хто ти і в чому саме він полягає, я сказати не можу. Поки що, принаймні.

- Ну, ось ... знову нічого не зрозуміло, – засмутилася я.

- Потерпи, ми дізнаємося. – Він нахилився до мене і ніжно погладив по щоці.

У цей момент відчинилися двері, і увійшов Станімир.

- Все, розчарували цього гульвісу.

- Він дуже злий?

- Та ні. Його знахарка заспокоїла, ще й налякала, мовляв, знатимеш, як до недосвідчених відьом чіплятися. Та й ще умову поставила, якщо знову дівчат спокушатиме, вигляд свині повернеться, але вже назовсім. – Станімир широко посміхнувся. – Так що троль цей кудись втік, сюди він точно не заявиться. У нас завжди до магів, відьом та знахарів з повагою ставляться. Він тебе більше не скривдить. Будь впевнена.

- Сподіваюся, – зітхнула я. – А тепер докладніше про недосвідчену відьму?

- А я не знаю цього докладніше, – відповів ельф.

- Ех… знову непруха. Гаразд. – Я майже змирилася з цим новим Даром. Хоча поки що і незрозуміло, що воно таке і як працює.

- Як ти себе почуваєш? – Запитав Ярик.

- Нормально, начебто.

- Їхати верхи зможеш?

- Думаю, що так.

- От і добре, значить, давай приводь себе в порядок, і ми поїдемо далі. Тут ми вимушено затрималися, але я все ж таки дуже сподіваюся, що до ночі ми все-таки дістанемося до Прикордонного.

- Доберемося, – запевнила його я та встала з ліжка.

Ельфи вийшли з кімнати, я пройшлася сюди-туди, збираючись з думками, побачила на стільці свої рюкзак й сумку. Дістала чисту сорочку, перевдягнулась, умилася. Тут просто в номері була раковина. Дуже зручно. І вже за п'ятнадцять хвилин спустилася до зали, де мене вже чекали хлопці.

До мене підійшов тер Сандро і вибачився за свого гостя, сказав, що не візьме з нас оплати за обід і кімнати, й дуже розраховує, що якщо ми знову будемо в Привітному, то обов'язково зупинимося в його закладі. Я покивала головою, побажала йому успіхів у справах і сказала, що не тримаю на нього зла. Адже його провини, по суті, немає. Він не може стежити за кожним кроком гостей. Але для себе зазначила, що терранійці все ж таки дуже добрі створіння та переживають за інших, як за себе самого. Цієї якості дуже не вистачає багатьом моїм землякам.