Розділ 4

Вранці мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Я знехотя встала з ліжка, закуталася в плед та пішла відкривати ранньому гостю.

Прочинивши двері, я побачила Ярика.

- Доброго ранку, Віко. Спускайся вниз, через годину ми їдемо.

- Навіщо така терміновість?

- Щоб до темряви дістатись кордону.

- Гаразд, – зітхнула я, – зараз спущусь.

Я зачинила за ним двері та з сумом подивилася у вікно – тільки-но почало світати, дощ гидко стукав по склу. У таку погоду їхати кудись мені не хотілося зовсім, але, схоже, вибору у мене не було. Ще раз зітхнувши, я скинула з плечей плед і акуратно застелила постіль, умилася та привела себе в порядок. Я вибрала чорну сорочку і сірі штани, на шию пов'язала шарф, взула чоботи, плащ перекинула через руку, підхопила рюкзак і вийшла з кімнати, зачинивши двері на ключ.

Спустившись униз, я обвела поглядом зал. Тут майже не було відвідувачів. За столиком у кутку я помітила Яромира та Станімира. Вони теж мене побачили й привітно помахали руками, запрошуючи жестом до столу.

Чоловіки вже замовили сніданок. На столі стояли тарілки з омлетом, булочки з сиром та три чашки з запашною мокканою.

За сніданком Яромир пояснив, що верхи до кордону з Долиною Ельфів їхати щонайменше десять годин. По дорозі ми робитимемо зупинки, але все ж таки до сьогоднішнього вечора треба дістатися до села Прикордонне, де ми переночуємо, а вже завтра продовжимо шлях, і надвечір, за хорошої погоди, дістанемося до Межиріччя – головного ельфійського поселення, що розташувалося по обидва боки Річки. Там ми маємо зустрітися з Вищим ельфом на ім'я Будимир, а також ми повинні відвідати Храм Долі та поговорити з Карміною. Він теж знаходиться у Межиріччі, у самому центрі. Це головний храм Терранії. Місце було обрано невипадково: саме в цих землях є магічне джерело сили та енергетики.

Добре, що Ярик не заглиблювався в подробиці, у мене й так голова вже пухла від нових назв й термінів. Я уважно слухала ельфа і лише зрідка хитала головою.

Після сніданку ми вирушили до стайні, де на нас чекали вже осідлані коні. Я підійшла до чорного коня з чудовою гривою. Слід зазначити, що ноги коня, вірніше їхня нижня частина, були білі – немов чобітки. Шикарна грива та хвіст надавали коневі вишуканості та грації. Кінь витріщився на мене карими очима і, схиливши голову трохи на бік, уважно мене оглядав.

- Привіт, друже, давай знайомитись, – заговорила я з ним і злегка погладила по морді. – Мене Віка звуть. – Кінь схропнув, але продовжив мене оглядати.

- Це Фред, – сказав мені Ярик.

- Значить, Фред дуже приємно. Сподіваюся, ти слухняний і не скакатимеш галопом, – знову подивилася йому в очі. – Я боюся, – ледь чутно додала, звертаючись до коня. – Я, звичайно, їздила на конях, але так, заради розваги, на іподромі, або лісом прогулювалася часом. Але галоп не люблю. Стра-аш-ш-но-о!

Поки я знайомилася з конем, мою сумку хлопці вже влаштували біля сідла. Мені лишилося тільки сісти, і в цьому знову люб'язно допоміг Ярик.

- Чого це все він та він, – подумала я. Станімир весь час осторонь ходить, лише зрідка говорить чи робить щось. Дивно все це. Або я просто чогось не розумію.

- Дякую, – подякувала я, вмостившись у сідлі та кутаючись у плащ. Бр-р… Ну і погодка: дрібний дощик, під ногами, вірніше під копитами коней – суцільна багнюка. Я навіть пошкодувала бідного Фреда – на що перетворяться його білі «чобітки».

- Готова? – знову спитав Ярик.

- Готова, – зітхнула я. – Можна подумати, що я маю вибір, – я подивилася на Яромира.

- Вибору немає, – підтвердив він, вгадавши мої думки та теж скочив у сідло. Станімир наслідував його приклад й першим рушив ґрунтовою дорогою, що вела через поселення.

Ми поїхали слідом. Я продовжувала все навколо оглядати та вивчати. Дорога дозволяла їхати втрьох, і ми поки що успішно цим користувалися. Час був ранній, та інших вершників та мандрівників нам не зустрічалося. Хоча це і дивно, як на мене, селяни завжди прокидалися рано. Але чужий світ поки що був для мене суцільною загадкою.

Поки ми їхали через селище, вже зовсім розвиднилося, почали з'являтися селяни, які поспішали кудись у своїх справах – на ринок, у поля, де саме настав час збирання врожаю. Всі тролі, яких ми зустріли, теж куталися в плащі, вкривали голови каптурами та йшли по своїх справах. Погода погодою – але турботи ніхто не скасовував.

Приблизно за півгодини ми виїхали з гостинних Веснянок. Саме так називалося це прикордонне поселення тролів. За ним, саме там, де мені пощастило вийти (або все-таки увійти, сама поки що не розібралася) у цей світ, йшло величезне поле соняшників, далі пустир та океан…

Все це я дізналася з розповіді Яромира поки ми їхали. Далі дорога пішла вздовж полів. До наступного селища було години зо три. Більшість шляху ми їхали мовчки, дощ не переставав, говорити не хотілося і щоб розвіяти хоч якось атмосферу, я вирішила наспівати пісеньку:

3 того світу вороття не бува ніколи*
І тому я п'ю життя, мов росу ранкову.
П'ю невдачи гіркоту і солодкий успіх,
Суєту і самоту, щастя і біду.
На цім світі пий, соколе,
На тім світі не дадуть.
Мертві бджоли, мертві бджоли,
Мертві бджоли не гудуть.