Частина 1. Розділ 1

Я поверталася додому з книгарні, з новими романами-фентезі в рюкзаку та розмірковувала про те, як прийду додому й проведу вечір у компанії нової книги та захоплюючих пригод чергової попаданки, що рятуватиме чужий світ.

Завжди дивувалася вмінню авторів вигадувати історії про дівчину, яка жила собі спокійно, нікого не чіпала і раптом... бац! І вона в іншому світі, де знаходить неймовірні пригоди та вірних друзів, й таких само вірних ворогів, які обов'язково заважають та плутаються під ногами й намагаються позбутися всіма засобами, а потім ще з'являється єдиний та неповторний, що й на допомогу прийде, і закохається, і одружиться, ну й таке інше. Один шаблон, різні історії. Але це не заважає мені читати подібні книги одну за одної та щоразу думати, куди ж занесе цього разу тендітне створення. Ах да! Найголовніше забула! Цей єдиний і неповторний завжди чомусь виявляється правителем цього світу…

Надворі сутеніло, сіявся дрібний гидкий дощ, та хотілося як скоріше дістатися до будинку, що вже був через дорогу, за поворотом.

Я натягнула капюшон куртки та стала обминати величезну калюжу, не помітивши спереду схрещені стовпи, які зазвичай обходила за наказом мами та бабусі. Вони були впевнені, що якщо пройти під ними, обов'язково стануться неприємності. Я спіткнулася об камінь і, пролетівши кілька кроків, розтяглася на землі...

Я протерла очі, заплющила їх і знову розплющила, навіть головою струснула, не вірячи тому, що побачила зараз перед собою. Замість п'ятиповерхівок, які кілька хвилин тому я бачила перед собою, розкинулося поле соняшників, розділене ґрунтовою дорогою. Я озирнулася, не поспішаючи вставати із землі. Над головою яскраво світило сонце, схоже було близько полудня, ніякого дощу та сутінків… Замість стовпів я побачила за кілька кроків від себе височенний дуб з роздвоєним стволом і переплетеним унизу корінням…

- Чортівня якась… Бракує лише кота вченого на ланцюгу та русалки на гілках…, – пробурмотіла я. Чомусь мені згадався Олександр Сергійович. Я обережно встала. Начебто ціла. Зняла куртку та залишилася у тонкій футболці з довгим рукавом. Обтрусила джинси, куртку запакувала в рюкзак. Здається, так добре.

Мда-а-а-а, ну і де рання весна з її дрібними гидкими дощиками та вічним брудом? Тут було літо чи рання осінь, що тривала поки не розібралася, але судячи з практично дозрілих соняшників, то все-таки останнє.

Все це мені дуже не подобалося. Як може бути таке: були будинки – і немає будинків. Не було поля, а воно ось прямо переді мною. Десь наприкінці поля, наскільки мені вистачало гостроти зору, з'явилися силуети двох вершників. Так, стоп... Вершників? Нічого не розумію. Де я взагалі? Треба терміново йти. Тільки як? Може, через дуб? Стовпів немає. Вирішено. Якось увійшла сюди, зможу і вийти назад! Мені треба Додому! Терміново! І валеріанки не забути накапати! Начиталася романів – тепер ось мерехтить чорт знає що перед очима! Чи не мерехтить? А якщо це все насправді? Адже це інший світ? Ні-ні. Я просто боляче вдарилася, лежу непритомною, і це все в моїй голові відбувається. Хоча… Я ж відчуваю тепло та сонце – он як яскраво світить! Не може таке у свідомості творитися! Не може! Голова кругом йшла від думок, що проносилися зі швидкістю блискавки.

Я рішуче пішла до дуба та пройшла крізь стовбури. Озирнулась. Нічого не змінилось. Як і раніше, переді мною було поле та дуб, що посеред цього поля й стоїть. Рідних до болю п'ятиповерхівок не з'явилося. Я сіла на корінні, обхопила руками коліна, дивилася кудись в далечінь. На душі було кепсько, на очі навернулися сльози.

- Де я? Чому я тут? Як тепер повернутись додому?

- І не намагайся пройти. Портал зачинився. Поки не закінчиться твоя місія, ти не зможеш повернутися у свій світ, – пролунав мелодійний голос над моїм вухом.

Я здригнулася, повільно повернула голову на голос й побачила над собою величезну чорну морду з зеленими очима, що блиснули на мить.

- Мряу, дозвольте представитися, – Кіт. Я Страж цього Порталу. Давно тут ніхто не з'являвся. Але, мабуть, настав час, якщо ти сюди увійшла...

- Який час? Я нікуди не проходила, я просто йшла додому, а там дощ, калюжі та стовпи... – не зрозуміла я.

- Ось стовпи в твоєму світі і є портал. Якщо він вже відкрився, значить настав час виконання пророцтва… – відповів мені він.

- Що? Якого пророцтва? Де я?

Я все ще сиділа на попі на корінні дуба між проходом у мій світ, як виявилося, і нічого не розуміла. Це ж тільки в книжках таке буває!

Морда, як я охрестила цього сторожа проходу, вирішив тепер з’явитися повністю й зараз ліниво потягувався на товстій гілці. Це був величезний чорний котяра, що перевищував, мабуть, втричі за розмірами звичного нам земного кота.

- Клич мене просто Кіт, – попросив він.

- Кіт, – почала я тремтячим голосом, – а ти точно не глюк, га?

- І не сподівайся! Я справжнісінький.., – він мені широко посміхнувся.

Я сиджу на корінні дуба і розмовляю з котом! Сама в шоці, а хто збоку побачив би, тільки пальцем біля скроні покрутив. – А де це я?

- Ти в Терранії, і будеш тут, доки не виконаєш свою місію, потім зможеш повернутися, якщо захочеш, звісно.

- А як же мої рідні? Вони ж хвилюватимуться за мене!

- Поки ти тут, там не пройде й кількох годин. Тож ти будеш тут стільки, скільки потрібно. Цей портал налаштований на такий інтервал, що незалежно від того, скільки днів чи місяців ти тут проведеш, у твоєму світі пройде не більше двох-трьох годин.

- І багато таких от порталів в Терранії? – я вже почала потихеньку приходити до тями, але вставати з насидженого коріння поки не ризикнула.

- У ваш світ три, цей, він виходить у твоє місто, ще один є в Лісництві, той портал виходить у країну вічних льодів і третій, з Енська, столиці Терранії, в якусь пустелю виходить. Проте ми ними все одно не користуємось. А більше й немає. Наш світ тільки з вашим поєднаний, хоча може я про інші не знаю.