ГЛАВА 50

Смоляний крук давненько сидів над проваллям, видивляючись поживу чорними намистинками очей. Поривчастий вихор хилитнув верховіття, шугонув гіллям, наглим гостем впав на дно яру. Хрипло каркнувши, птаха майнула слідом.

Сірий камінь приємно холодив розпашіле лице, вологий затишок вспокоював різь спаленілих очей. За останню добу світ нагадував калейдоскоп бурхливих видінь, стрімчак жахливих снів. Палац молохів відгонив страхом і смертю. Останнє, що пам’ятає грубі руки дебелих воїв, що розложили на підлозі, гидкий сміх, липкі пучки на грудях. Раптово сміх перейшов у передсмертні хрипи й вереск жаху – величезний звір з ватагою не знав жалю. Потім провал, круговерть і якась печера, мерзенний дух тліну й смерті, ошметки тіл й воїн. Він помер, розтятий страшною раною. Той пес, сіроманець, що її врятував страшенно завив і все знову змішалось. Опинившись в морочній печері прихилилась до кам’яної стіни й так сиділа скорцюбившись, насолоджуючись спокоєм, поринувши в якийсь тягучий сон.

• Ти привела її. Врятували останню з Першою кров'ю.
• Аскер загинув. Захлинувся власною крівлею, а я не могла навіть помогти, творячи закляття.
• Ви знищили рахмана з свитою учнів, створивши перехід – очі палахкотіли вогнями Великої Зими – лишили неторканою Першу кров
• Але він помер ! Стік крівлею на моїх очах !

Щось тихо заскімлило в темряві, зашаруділо в куті.

• Сіроманець привів всю ватагу. Вони живцем розметали рахмана й учнів. Пізно…надто пізно.
• Ви почали творити древнє страшне закляття, прикликавши охоронців. На моїй пам’яті таке нікому не вдавалося.
• Він згинув – Мавка закрила лице, здригаючись від розпуки.
• Несіть тіло до вівтаря.

Мовчзні послушниці підійшли до здерев’янілого тіла – Вовк підняв закудлану довбешку - жовтаві ікла ощирились в погрозливому ричанні. Чорні діви нерішуче зупинились – не можна перечити такому охоронцю. Верховна жриця виступила наперед, простягла руку – Вовк ширше розставив ноги, гаркнувши голосніше. Деякий час дивились один на одного, ніби мовчки перебалакуючи. Мара різко відсмикнула долоню:

• Швидко тягніть тіло за мною. Ти справді хочеш цього ? – Вовк гарикнув, але вже тихіше. Рука відчула шорсткий дотик, вогкого язика.

Кумир Прадавньої Матері м’яко споглядав дітей своїх, тихо воркочучи кришталевим струмком. Мерця лишили на чорному вівтарі, загорнувши в чисту полотнину. Жриці молилась, питаючи дозволу в суворої Прародительки втрутитись у вічне Коло.

Вовк ліг біля хазяїна, поклавши голову на саван. Мавка сиділа в ногах кумира, похитуючись, щось шепочучи блідими вустами. Сплутане волосся, кольорове лахміття, замурзаний крівлею вид, робив схожою на справдешню служку Чорнобога. Біля джерела лежав Антипко слабко дихаючи, нашпигований обережними закляттями. Бісові добряче перепало в січі й зара не міг поворушити навіть кігтем.

• Приведіть Чура – жриця втомлено потерла чоло

Ледве тягнучи ноги, перед очі з’явився старий, що виходить мав ще й інше ім’я. Не маючи сили стояти, сів просто на підлогу дивлячись просто перед собою.

• Ти лишився живим.
• Лишився в Праві, але не живим.
• Ми шукали тебе й Чаруню. Проте після того, як вас знайшли чорні…думали назавжди втратили Коло.
• Я не хотів озиватись. Бачиш в що перетворили ? Тільки завдяки подиху звіра лишився на землі. Єдине, що встиг - викинути дочку з старим через прохід.
• Він ховав її, як міг.
• Мабуть, та все ж не вберіг.
• Ти бачив – має обережний знак Темнолісся. Хто поставив ?
• Не знаю хто, проте це прикликало сіроманців, коли почалось Коло.
• Маємо довершити справу. Сіроманець просить замкнути Коло.

Старий смикнувся

• Невже…
• Так. Двічінароджений. Побратим дарує своє життя. Але нам треба сили твоєї дочки.

Чур скривився

• Не кажи поки їй. Хай все…потім.

Жриця схилила голову.

Гортанні звуки давньої мови сплітались в яскравий візерунок, пурхали предковічною силою, славлячи тисячоліття предків. Помережане чертами тіло лежало на вівтарі, відливаючи воском. Рада намагалась не дивитись на страшні увіччя мерця й бридкого стариганя, що горбився поряд. Навіщо взяли сюди ? Чого чекати від цих …істот ?

Візерунок над грудьми немилосердно горів, колов десятками голок. Відчувши шорстку долоню, здригнулась, проте лишилась стояти, міцно зажмурившись. Вовк лизнув рідне обличчя, глянув просто у вічі, трішки перехиливши голову. Чисті зіниці зволожились. Тихенько вискнувши, простіг шию, лащачись. Мавка відчула м’який, пухнастий ошийок, запустила пальці в густу шерсть, почухала.

Сіроманець від втіхи прикрив очі, притулившись до голови хазяїна. Гострий ніж темного каменю швидко перетнув пульсуючий борлак, шпунувши потік крівлі прямо в рану. Вовк смикнувся, оскліло втупившись в рідне лице. Кров з кров’ю. Тільки так твориться єднається своя кров.