ГЛАВА 44

Глухий закуток відгонив давньою пилюгою, мишачим послідом, котячою сечею. Пробираючись темним переходом, сполохали цілий виводок щурів – блиснувши намистинками очей неспішно потягли гидкі хвости в чималу діру.

• Чого він тут оселився ? – говорив чомусь пошепки, ніби боячись кого.
• Кажуть, з нечистим знається, того й забився у старе крило. Головне не дивіться в очі відьмаку, а то непримінно зурочить – Кінко сплюнув через плече, обережно прямуючи за Ногаєм.
• Хай тільки спробує – батько на паси поріже – не дуже впевнено мовив хлопчина, піднімаючи вище тріскучий смолоскип, нещадно чадячи смердючим лоєм.
• Отуто, в кінці – писнув управитель, квапливо хрестячись, намацуючи ладанку на тонкій шиї.

Непевне світло вихопило присадкуваті двері з потрісканими, струхлявілими дошками. Через широку репину сочились яскраві відблиски, наче хтось шурхотів кочергою у вогнищі. Могол розгублено закляк перед входом, не знаючи, що діяти. Там на горі все було просто: зайшли, наказали провести підземеллям, потрапили в льох. Але тут…

Враз хлопець сахнувся, віддавивши Кінко обидві ноги. Той лиш здавлено пискнув, вибалушуючи баньки. Скреготнувши, двері розчепірились, пахнувши густим трав’яним духом, нагрітою шкірою, прогірклим жиром, кислим їдлом. Вчепившись скрюченими пальцями за одвірок, в тьму ступила істота. Здавалось, якась жахлива нелюдська рука схопила високого, поставного дядька пожмакала, поламала, зігнула, викрутила шию, пустивши на сміх людський.

Погано підстрижена мичка брудно-сивого волосся теліпалась залиплими кручениками, високий лоб навхрест перетинали дві червоні пасмуги. Облитий блідим світлом вид, скидався на лик старого упиря витягнутого з жальника. Суцільні шрами, глибокими ярами покопали шкіру, нерівними ошметками позростались вилицями. Вуст не було – рот щирився постійною усмішкою поламаних зубів. Лише очі, чисті смарагдові зіниці, в глибоких западинах без повік, спокійно споглядали світ, ніби перенесені з іншого тіла.  Залоєне лахміття скидалось на саван уруського святого, що заживо готувався перенестись в щасливе потойбічне царство.

Ногай голосно ковтнув. Так ось чому батько так беріг таїну чаклуна. В усьому палаці знали тільки три чоловіки – бей, Ногай і управитель сералю Кінко. Точніше п’ятеро. Проте, особисті хранителі Ногая більше походили на вірних псів – все розуміють, а сказати нічого не можуть. Щодо Кінко, Темучин власноруч пообіцяв натягти тулумбас із його шкіри, якщо хоч заікнеться кому. Так що поживні еліксирчики й припарочки приходили безперебійно, тримаючи бея у волячому здоров’ї й силі, викликаючи заздрість нойонів, що в такому ж віці тримали пуза обома руками, ледве видираючись під гору.

• Е, Чудило, не бачив тут охоронців моїх з сувоєм здоровим ? – Ногай пихато підбоченився, проте голосок зрадливо деренчав молодим півником.
• Ходили… тут завжди ходять, всі ходять – нерозбірливо буркотів каліка повертаючись до комірчини.
• Що він меле ?
• Може, хоче показати куди ?
• Пішли слідом.

Роззирнувшись, зайшов. Кінко квапливо перехрестившись, рушив вслід. Хирляві двері, вискнувши зачинились.

Ногай вперше опинився у лігвищі чаклуна. Жодних черепів, балакучих голів, ба навіть диявольського ворона чи відьомського кота. Нігде не вискакували жаби, не чадів жбан з чарівливим напоєм. Вузька й довга комірчина вражала акуратністю. Жодного сміття, гноття, павутини. Під стелею злегка похитувалась довжелезна жердина, на якій сушились акуратні пучечки зела. Маленька пічка мирно потріскувала в кутку, дихаючи приємним теплом. Рівненька купка дровець причаїлась під дерев’яним ложем. Чиста фантина накривала шорсткі дошки, що служили ліжком. Декілька пергаментних сувоїв на маленькому столикові. В цій затишній кімнатці чаклун видавався чужорідним утворенням в своїх засалених лахах й жахливих каліцтвах.

• Сюди…сюди, проходьте, давно чекаю.
• Чекаєш ? Кого ? Ти охоронців знаєш моїх ? Притягали в мої покої, як застудився на полюванні
• А так…так…полювання, полювання прийшло.
• Зараза, що він меле ? Були вони тут чи ні ?
• Гляньте сюди – Кінко ткнув в діл, змазаний рудою глиною. Розсип дрібненьких цяточок, ніби хто калину розсипав, тяглась від входу й губилась в напівмороці дальнього кута.
• Були все таки ! – задоволено ошкірився могол – гайда назустріч, разом уруса полоскочемо. Касто такі фокуси знає, залюбуєшся ! Давай, шкарбуне, відкривай прохід !
• Хазяїне, може, той, ну його. Підземелля старе, не дай бог…
• Що, всрався ? – зневажливо кинув молох – то лишайся тут з Чудилом, а я швиденько зганяю, розважусь.

Управитель, глипнув на буззубий оскал чаклуна й задибуляв слідком. Між тим, Чудило щось бурмочучи, вовтузився в куті. Пахнуло сирістю, вогкою землею, глибоким нуртовинням підземеллям.

• Ти їх туди направив ? – Ногай недовірливо вдивлявся у нешироку дірку над якою трималась товстення ляда з хитрим механізмом

Чудило затряс головою, по-дурному гикаючи, шпортав вперед зіщуленим пальцем.

• Гаразд. Але диви, облізлий пень – щось не так повернусь, зігну ще в три дуги. Кінко, досить молитися, полізли.