Великий кишік-бей Темучин втомлено схилився в сідлі, похмуро розглядаючи останню частину ясиру. Запарився вже, цілісінький день стовбичити. І через що ? Наказано баскакам з всенького улусу тягти урусок з білявими патлами перед світлі очі темника.
Як на нього, бліді дівки з пустими прозорими очима скидалися на потойбічних духів, приймаючих батирів на землі Вічного полювання. Інша справа вогниста, чорноока, смаглява жона, що в’юнким полум’ям обвиває тіло. Ех ! А він повинен цих смердюків везти до темника. Он і кибиток взяли. Якби не знав Джучі – вирішив - геть здурів старий. Особливо після приїзду того фряга. Хоча який він фряг. Тільки вдягнутий по останній генуезькій моді, а так…
Темучин злегка скривився. Майже, торкаючись стремена під’їхав стрункий кінь, видзвонюючи цяцькованою вуздечкою. Здавалось, ніби хтось висадив на спину гарячому скакунові широку діжу, з якої в усі дірки й щілини полізло пишне тісто, обмотане зверху ромейськими шовками. Кругле безволосе обличчя відливало ніжним рум’янцем малої дитини, жаб’ячий рот потігся втішеною усмішкою.
Темучин ще більше спохмурнів. Цей затраханий євнух викликав бажання накинути шорсткий аркан на тряске тіло й тягти степом аж поки в зашморгу не лишиться одна скривавлена ганчірка парчевої одіжі. Бей звеселів, уявивши приємне видиво. Між тим, останні воїни покидали човен, притримуючи зброю, кидаючи невеликі міхи з пожитками. Дівчат поділили на дві купи, зігнавши в тісні гурти. Ті мовчки корилися, перелякано, втягуючи голови в шиї, як тільки наближався наглядач. Безтямні очі говорили про зламану волю, безмежну покору хазяям. Це добре. Баскак гарно вимуштрував, менше клопоту по дорозі. А ось і сам.
Міцно ступаючи, рухався назустріч, кроком досвідченого пардуса. Ногай прикусивши губу, нервово перебираючи чеканну шаблю, ступав трохи позаду. Широким півколом, відгонячи кіньми, міцним потом, шкіряними обладунками рухались нукери. Стиха шелестіли бунчуки, поскрипував пісок, ворушились кінці дивовижних плащів з шкіри якихось плямистих, а то й смугастих звірів – пам’ятка колишніх походів.
Оскалені личини забрал миготіли нестримним блиском, вбираючи сонце. Густі липкі струмочки звивались лицями, та жоден не скинув шолом. Удеге йшов назустріч простоволосий, тримаючи шолом в руці, нестримно пітніючи. Очі злипались від солоної пекучої напасті, але молох, навіть не кліпнув. Василій тримався на два кроки, дивлячись під ноги. Бранки чимчикували, потупившись, часто спотикаючись на дрібному камінні, грузнучи в палючому драговинні, притримуючи лахміття від подиху пустотливого річкового вітру.