ГЛАВА 20

Подих різкої прохолоди торкнувся обличчя, свіжою стрічкою охопив чоло. Тихо шелеснувши, смарагдове забороло закрилось. Простуючи вузьким проходом, скоро опинились на чималій просіці.

Здавалось, тут побував божевільний велет, що граючись підважив здоровенне дерево, звалив на бік,  та й не став до кінця витягати, лишивши товстенне громаддя мичкуватих коренів, що стриміти круглою хижкою, творячи чудернацьке видиво.

З-під коріння бадьоро шельпотів струмочок, розсікаючи навпіл просіку, гублячись у високих бур’янах. Жодного подиху вітру, жодного звуку. Нічний туман виповзав  рваними хвостами молочного дурману, розносячи вологий, тягучий подих лісового зела. Подорожні стали.

• Хм, й де вона ? Казала за мить – чорт задумливо потер писок.

Вовк сторожко розглядався, притиснувшись до тремтячої ноги хазяїна.

Десь у верховіттях хрипко скрикнув крук. Сколихнувши нічну відпар, сколихнулась пляма густої темряви. Рухалась повільно, не торкаючись вогкого підліску. Зупинилась навпроти, на тій стороні вузенького струмочка. Стояли мовчки, втупившись в ту прояву.

Аскер тяжко зітхнув й, заточуючись, рушив назустріч. Вірний сіроманець чалапав слідом, скалячи ікла. Мавка простувала трохи позаду, біс приречено плівся останнім. Джерельна вода вжалила підошви справжнісіньким окропом – так от звідки ця дивна відпарь ! Коли всі опинились на одному боці, густа тінь колихнулась, запрошуючи слідом. Зупинились біля здоровезного стовбура.

З-під густої плями з’явилась біла, тонка рука з гострими нігтями. На долоні малиновим відблиском мріла невелика блискітка. Долоня випросталась, легенько підкинувши жаринку. Та порхнула бджілкою, зависнувши біля самісінької землі. На очах вона почала більшати, розпускатись. Враз, невелика вуглинка вибухнула стовпом яскравого білого світла. Мить, й все оповила предковічна тьма. Чоловік забрав долоню від очей. Засліплений, безпорадно стояв, кліпаючи, вибалушуючи очі. Еге, та друзі не загубились – ось блискотять зеленаві жарини, трохи нижче кліпають червонясті кругляки, а тут жовтаві очиська вовка. Поступово тьма розходилось, ставало світліше.

• Харош на мене витріщатись, вовкулацькими баньками і так мало під себе не наробив – буркотіння біса привело тями.

Кидаючи криваві відблиски на лиця, розгоралось нове чародійське полум’я, розквітаючи пишними пелюстками палючого тепла.

• Вогонь і вода, лід і полум’я – перші справжні Боги від яких пішло все суще. Вони початок і кінець, життя і смерть водночас. Тільки в їхні присутності немає фальші й лжі. Вони очищають, вони нищать. В їхніх надрах зародилась Велика Мати, начало всього.
• Хто ти ?
• Неважливо хто, важливо навіщо. Для чого затримався на коротесеньку мить в цьому світі, одному з багатьох згинів Вічного сувою безкінечності ?

Аскер замовк, пильно вдивляючись в ту мару.

• Навіщо ти тут ?
• Я прийшов знайти …
• Досить – перервала тінь – сідайте.

Вовк перший влігся біля чаклунського вогнища, положивши голову на лапи, прикривши очі. Біс розлігся, невдоволено косуючи на шумливе полум’я. Воїн тяжко опустився спочатку на коліна, потім впав на бік. Мавка присіла поряд.

• Бачу навська отрута добряче потріпала. Якби ось не вони, ти б перевертався в підземеллі Чорнобога.
• Без твоїх чарів, нічого б не вийшло.
• Чари… Такі чари не всім допомагають. Точніше мало кому. Ти спитав хто я, дивись.

Чорна мана великими клаптями сажі тихо сповзла додолу, відкриваючи постать Верховної жриці Великої Матері. Якусь мить стояла тиша, порушувана дзвінким потріскуванням дивовижного полум’я. Нарешті закрутився Антипко, прицмакуючи, смиконув Мавку за рукав, накивуючи, підморгуючи. Але й сама помітила, тільки тепер, коли стояли поряд. Сумнівів не могло бути. Дивовижний виріз очей, високий лоб, підборіддя, повні вуста. І колір, колір зіниць. Його очі враз змінили колір, вражаючи глибиною небесних вогнів Прадавньої Зими. Таких зіниць немає серед людей.

Перед ними сиділи відображення. Сильна кров.

Жриця усміхнулася:

• Ну що скажеш, братчику ?
• Хто ти !?
• Я Верховна Жриця Великої матері, чував таку ?
• Але ж ви…але ж вас… Рахмани оголосили про повне знищення покону ще в Ніч Вогнів.
• Рахмани не боги. Велику Матір славили ще коли й слова такого не знали. Ти краще скажи – навіщо прийшов сюди ?  Забився аж з Гінду ?
• Брахманське Коло послало…
• Дивно. Три сотні літ ні слуху ні духу. Три сотні літ нищення, погромів, паплюження. Тут ще й посилають воїна… Ти знаєш своїх батьків ?
• Ні. З немовляти виховали послушники. Далі віддали у Братство.
• Так я й думала. Нічого дивного не помічав за собою під час борні ?
• Ну… Я можу…
• Ставати звіром. Тільки ти міг впускати суть звірячу, коли захочеш в будь-яку пору дня або ночі. Інші таке проробляли тільки раз в місяць і то дуже тяжко.
• Це так, але…
• А ще тебе вчили дуже древньої мови. Інші вчили з натугою, ледве вимовляючи непіддатливі звуки, але тобі було приємно вимовляти давно забуті слова.