ГЛАВА 16

М’яка ніч розкинула легкі прохолодні шати, заквітчала небо зірками. Валка бранців ледве йшла. Виснажені, закіптюжені, горбатими тінями простували битим шляхом, втративши лік годинам. Вої підганяли, обсипаючи матюкнею, заміряючись канчуками, проте ніхто не бив, пам’ятаючи слова боярина. Коли, сил не лишилось ні капки, на небокраї нагло виступило темне громаддя монастиря, бликаючи сторожовими вогнями веж.

Ворота, натужно скрипнувши, ковтнули валку. На подвір’ї стовпились монахи, вказуючи путь непевним світлом смолоскипів. Просякнуті жиром ганчірки смерділи, тріскотіли, викидаючи рої кусючих іскр. Бранці падали, хрипко кашляли, блювали, дехто істерично ридав, качаючись землею. Хто й залишався на ногах, не міг встояти – цеп тяг донизу, нашийник боляче врізався в шкуру. Вервечки перетворились в брудні клубки, замурзаних, оббльованих тіл.

• Заберіть це падло з майдану, дайте води – гидливо скривившись, наказав Василій – тільки не давайте пити вволю - поздихають. Без їжі обійдуться -загидять всенький монастир.
• А куди їх на ніч ?
• На задній двір. Там є де розсістися. Цепи познімати. Стерегти в три зміни. На варту заступає залога, що лишалась в монастирі. Всі інші жерти й спати.

Вої зустріли наказ задоволеним ревом. Швидко розсідлавши коней, збирались гамірливими гуртками біля монастирської кухні. Отримавши їдло сідали прямо на землі, пожадливо втамовуючи голод. Настоятель розщедрився, наказавши викотити декілька барил власного вина. Просторий двір плямкав, сьорбав,  дмухав, хрумтів, хрускотів, відригував, лаявся, вимагаючи ще питва. Воєводи їли тут же, серед батирів, втираючись брудними рукавами, пожадливо нищачи наїдки.

    Стоячи в глибині темної келії, перед  несміливим вогником чахлої лампадки, настоятель похмуро спостерігав на що перетворився двір. Ось моголи затягли дикої воїнської пісні, гридні підтримали своєю – гучний лемент розбурхував похмурий спокій молільні, хвилював душі монахів. Все це скидалось не на святе місце, а на буйний бісівський шабаш, з якими боровся все життя.

• Може даремно пустив їх ?
• Інакше не можна – з густої тіні котячим кроками вигулькнув кельнер – з ними єпископський воєвода, та й баскак … гм, зовсім  не годиться сваритися. Крім того, звідун доніс – винних у підпалі притягли.
• Справжніх ?
• Яка різниця ? Смерди побачать – шкода церкві й служителям єдиного Бога ніколи не проходить дарма.
• Хто вони ?
• Родичі відьом, яких отець Лимар очистив минулої облави.
• А якщо не признають вини ?
• Хіба коли таке бувало ? В князівського хранителя всі зізнавалися.
• Всі та не всі… - тихо крізь зуби прошипів отець Пелагій.
• Що ви кажете ?
• Нічого. Вели, тих… до мене в поруб. Нехай закують освяченими ланцюгами щоб вже ніякий біс не вмішався.

Нечутно кивнувши, отець Діонісій тихенько зник, розчинившись у тьмі. Настоятель пильно вдивлявся в мутняве скло, де скаженими вихилясами танцювали вогняні відблиски, а бачив лише ті очі… Тільки вони й лишилися, більше нічого не нагадувало про людину в тому знівеченому шматку плоті. Очі залишили наостанок. Волхв тільки глухо ричав крізь зуби. Такого Пелагій ще не бачив. І от коли кат наближався з розпеченою шпичкою, безгубий кривавий рот, випльовуючи уламки зубів, чітко заговорив, карбуючи кожне слово:

• Він прийде по вас не людина й не звір, за всі муки родичів віддасть з сторицею, залишитесь голими без шкіри, зробить з неї торби, вкине голови ваші й пустить за водою. Підніме бунчуки з чуприн за звичаєм предків, повергне й знищить убіжище живих мерців, випалить святим вогнем гниль проклятого бога.

Голова, ніби тряпчана впала на груди, а кат з шпичкою звалився висолопивши язика…

Його побоялись відразу палити, вкинули до порубу – хай згниє живцем. А той все жив. Клубком зувіченого м’яса й жил, смердючою сукровицею харчав в кутку підземелля. Тоді наважились – облили свяченою оливою й підпалили прямо там, розвіявши попіл на смітнику.  

 З тих пір настоятель втратив спокій, погано спав, весь час кидався, облитий липким потом – перед взором постійно стояли ті очі на жахливо скаліченому лиці, відсвічуючи пекельним вогнем, втягуючи в потойбічний чорторий. Ось і цієї ночі… Отець Пелагій тяжко опустився навколішки перед образами, марно шукаючи розради в незворушному лиці мертвого Бога.

Ранок встрічали тяжко. Вої сновигали злі, з червоними очима, розтріпані, люто матюкаючись. Сніданку ще не було - мучились без діла. Подекуди спалахували сварки, загрожуючи перейти в криваву ножевицю. Здавалось, монастир стогнав, не витримуючи такої маси озброєного люду. Монахи злякано дріботіли під стінами, вертаючись із заутрені. Василій похмуро роздивлявся навкруг, жадібно попиваючи квас. Барило ще гучно хропів, пускаючи слину, розкидавшись на чималій купці соломи. Удеге розвалився поряд, покусуючи соломинку.

• Треба лаштувати хури й валити звідси – вої казяться без діла.
• Той старий хрін казав – до нашого повернення все підготує.
• Зараз пожеруть й поженемо до діла. Гей ти, пузо, підйом – грубий чобіт боляче копнув череваня аж в животі кавкнуло.

Барило щось замурмотів, спробувавши перевернутись на другий бік, але зустрівши чобіт баскака, запирхав, заходився підніматись, безтолково матюкаючись.

• Харош, розійшовся. Давай, піднімай своїх - хай жеруть, поможете з возами й кожний в свій бік.
• Ага ну так… як же ж – князівський хранитель очмаріло глипав, чухмарячись, протираючи залиплі очі.
• Давай, давай нема коли.