Рада не пам’ятала, як потрапила в простору вогку кімнату. Стало темно, потім голова полегшала, тяжка полуда впала з очей. Ледве чутний холодок повз мокрою спиною, палаючі підошви відчували щось вогке й липке. Дівчина відкинула жмут мокрого волосся, що зовсім було обліпило розпашілий вид. Десь, тихенько попискуючи, шамотались мишки, щось вперто шурхотіло в кутку, намагаючись вибратись на волю. Збившись тісною купкою, пошепки перемовлялись дівчата.
Хтось тихенько захлипав, голосно шморгаючи носом. Рада сиділа мовчки. Жар потроху виходив, шкіра дихала, вбираючи вогку прохолоду підкліті. Дівчина ворухнулась, вмощуючись зручніше.
Минуле сплелось в єдиний кривавий клубок, годі знайти початок, а кінець… Кінець міг статися будь коли. Чому вона не згинула тоді в лісі ? Хто відчепив ? Вже ж не ті смердючі огнищани. І ці малюнки на тілі. Мимоволі провела пальцями, обмацуючи візерунки. В цьому місці шкіра, ніби припухла й взялася тоненькими шрамами по яких взнаєш, що там начертано. Звідки все це ? Пам’ять - глибоке провалля. Поки дістанешся дна, втратиш верхів’я.
Хто знає скільки так просиділа. Бранки вклалися спати, попритулявшись щоб не так пробирала вогкість. Чулося тільки сопіння, хтось тихенько похропував. Деколи хрипкий шепіт, коротке скрипіння зубами. Смертельна втома вибивала думки, наливала голову, склеювала повіки. В кінці кінців, Рада міцно заснула, скрутившись калачиком в темному куточку.
Вже відзвонили вечерню, довга вервечка монахів потяглась до трапезної вкусити прісної вечері. Караульня весело бликала підсліпуватими віконцями. Вартові повільно проходжувались, ліниво перекликаючись. Виставили для годиться, кому прийде на думку нападати на монастир, де стоїть баскак, воєвода єпископа та ще й хранитель князівського терема з воями. Тому гридні ходили, голосно відригуючи після доброї вечері, перекидались сальними словечками, сходячись докупи довго балагурили, нехотя обходячи пости.
Тільки в караульні, здавалось, готувалися до війни – двоє вартових на дверях в повних обладунках, прискіпливо зирили кожним рухом, кожною підозрілою тінню. Поблизу вешталось ще з десяток гриднів, моголів, уважно оглядаючи місцевість, не випускаючи зброї. А як же інакше: воєводи радяться.
Удеге сидів набурмосившись, пощипуючи ріденького вуса. Блискуче чоло брижилось думкою. Василій грався цяцькованим наруччям меча, Барило сопів, глибоко загонячи товстий палець в ніздрю. Враз могол грюкнув по запацьореному столі:
Випустивши очільників, караульня ще трохи підсліпувато побликала та й затихла. Тільки вартові зрідка перекликались, вголос лаючи задрімавших гриднів.