ГЛАВА 14

Монастир тяжко бовванів, тримаючи під невсипущим взором своїх бранців. Удеге, навіть озирнувся крадькома – здавалось, хтось весь час слідкує за кожним кроком, пронизує наскрізь нелюдським оком. Потягло тяжким смородом – монахи порались біля скотини. Повністю закутані чорними халамидами, безтілесними опудалами сновигали навкруги. Нікого не помічаючи, проходили повз воїв, натикалися на коней, мовчки сунули далі.

Здавалося, вся ця будівля зминала, калічила людей, створюючи схожих примар, ніби темні лики на липових дошках. З-під широких башликів вигулькували жовті змучені лиця, в глибоких впадинах мріли очі, затягнуті мутнявою паволокою. Ряси  стриміли, ніби на кілках, випираючи кутастими кістками. Гридні й молохи сторонились святенників, намагаючись не торкатися навіть краєчком одіжі, безперестанно спльовуючи через плече. Від смиренних тіл несло таким гидким духом,  що Удеге вилаявшись, зарився у кінську гриву.

Перевалюючись добре годованим селезнем, назустріч простував кельнер настоятеля. Глипнувши маленькими очицями, розплився в жаб’ячій усмішці:

• Боярине ! Думали вже забули про нас в такий непростий час.
• Отче Діонісію ! Бачу ще не оскуділа рука дающого й не труситься длань берущого.
• Та що ви ! Тяжко біля бісівського лісу наставляти смердів на шлях істинного Бога. Чули ? В Підгорілій весі священник зник й церква згоріла. Не інакше засланий демон бешкет учинив. А що вже відданий ділу церкви був ! Десь місяців шість тому сам виявив і піддав очисному вогню трьох відьом. А тепер, ет…  Ось скоро почнуть ігрища мерзенні по весях, пісні єретичні. А людей не настачиш цій гідрі голови відрубувати. Добре хоч князь, як істинний християнин допомагає настоятелю викорінювати пакосних язичників.
• Це новий баскак Центрального князівства, Удеге. Ми до його святості отця Пелагія. Зможе нас прийняти ?

Кинувши оком на грізного могола, чимале барило гарного ромейського вина, важенькі вузлі всякої клажі, під якими згиналися вої, отець Діонісій радо задріботів вперед, вказуючи путь. Стрімкий терем прийняв густою прохолодою, їдким духом ладану, лежаного одягу, топленого воску. Десь збоку сочився ледве чутний запашок їжі – кажись, настоятель розговівся – тягло смажениною або доброю печенею. Минули підкліті, безмовних служок, відвертавших дерев’яні лиця, безперестанку ворушачи тонкими спаленілими устами.

Минули довгий прохід, зупинились біля широких різьблених дверей. Носії вже добре впріли, тяжко сопли. Василій скинув шолом, пригладив довгі патли, пройшовся пальцями по вусах й бороді. Баскак відкинув забрало, втираючи рясний піт. Діонісій схилився, скрючився настільки дозволяло добряче черево, перехрестився, тихенько постукав, сливе зашкрябав у двері.

• Хто ? - поспитав хрипкий голос
• Святий отче, тут воєвода єпископа з новим баскаком князівства.
• Відчиняй.

Натужившись, кельнер відхилив одну половинку дверей, пропускаючи Удеге й боярина.

• Вої хай тут підождуть. Отець Пелагій тоді розпорядиться – шепнув на вухо Василію.

Простора світлиця зустрічала настороженим мороком й десятками очей святих з липових дошок, густо покривших стіни. Прихилені віконниці не давали розгулятись бешкетливому промінню, залишаючи тонкі смуги яскравого світла на підвіконні. Настоятель стояв в кутку, спираючись на тонку патерицю. Мерехтливі вогники лампадок стрибали обличчям, западали між зморшками, плямували темну рясу. Високий, ніби кілок монах вперся блискучими очицями в гостей. Хтось пискляво кахикнув за дверима, зашамотіло, ніби мишачий виводок надумав прогулятися перед обідом.

• Проходьте, вітязі. Сідайте, кажіть за чим Бог послав ?
• Явились до тебе отче за радою й поміччю.

Могол не дуже добре розумів швидку роську говірку, проте набурмосився, гордовито випроставшись на лаві, дзенькнув дорогою шаблюкою.

• Це новий баскак Центрального князівства, Удеге. Колись разом воювали в раті Великого Хана з того часу тримаємо товариство.
• Як такого великого чоловіка занесло в нашу глушину ? Намісництво далеко звідси, та й доріг путніх немає. А ще цей бісівський ліс…
• В хана Удеге завдання від темника Західних земель. Того й мандрує по всьому намісництву.
• Ох, в недобру минуту прийшали богатирі до нашої скромної обителі. Нечисть бісівська голову підіймає, люду християнському грозить. Чув, що в дальній весі сталося ?
• Так, Барило розповів.
• Вже священників умикають. Я тут послання до єпископа пишу, але видно Бог побачив наші муки й сам тебе прислав. Поможеш, по старій пам’яті ?
• Отче - це з намісником балакайте, а я ви ж знаєте, з дорогою душею.

Настоятель повернувся до молоха. Очі блискотіли нездоровим вогнем, руки дріботіли мілкою пропасницею, стискаючи патерицю.

• На своїх землях я повинен навести лад. Тим часом залишимо тут ясир. Пригляньте за ним, поки справимося.
• Це безперечно – закивав отець Пелагій – з усіма ділами до Діонісія – він забезпечить місце, про все розпорядиться. Ви ж тільки зничтожте сім’я чортяче.
• І ще одне отче… Темник потребує ясир – молодих гарних дівок. Хан тут людина нова, а ви знаєте все… Якби так тіунів підігнать щоб ми бистренько це діло обробили.