ГЛАВА 11

Неспокійна нічка видалась Підгорілій весі. Глупої півночі дикі верески підняли на ноги селян з ближчих до церкви хат. Репетувала служка отця Лимаря, мотаючись навколо яскравого факела попівської хати. Розмазуючи сльози, соплі, утираючи розводи сажі, верещала, закривши очі, прикриваючи голову, не відкликаючись, дивлячись крізь перелякані лиця прихожан. Хтось линув колодязної води, зробивши схожою на шолудиву курку.

• Шо таке ? Кажи, що случилось, де отець Лимар !? – дебелий огнищанин трясонув знічене, хирляве тільце.
• Кра..кра..ли, ди..ди..явол.
• Хто крав ? Де він ?

Глипнувши у скаженіюче веселе полум’я, наймичка тицьнула дрижачою рукою, коротко гикнула, посунулась, випручуючись тряпчаною бганкою. Огнищани мовчки постерігали, як пекельний вогонь, розкидаючи снопи метких блискіток, пожирав залишки хати священника, ніби пустотливий хлопчик скочив до церкви, охопивши присадкуваті стіни палючими обіймами.

Хтось скрикнув, інший кинувся тушити, але зразу ж відбіг, обсмаливши волосся й брови диким жаром. Більшість просто стояли, похмуро постерігаючи, як падали бані, розсипалися в потрух стіни. Жінки охали, тихенько рюмсали. А полум’я гоготіло, ніби насміхаючись над горем темних смердів.

Що ж воно сталось ? Ге, якби хтось та поглянув після вечірні у вікно святого отця, багато б чого постеріг. Сито гикнувши, панотець Лимар відвалився від багатого столу, густо сопучи, облизуючи масні пальці. Пости тільки для прихожан, йому треба глас тягти, овечок божих на путь істинний наставляти. Добра печеня, тепер тільки меду перехилити то й буде зовсім незлецько. А тоді б ще дівку… Після минулого мають бути покірніші, а як же ж… Піп злостиво скривився. Тепер ніяка не писне. Вогонь, він очищає.

• Ну що, нажерся  ?

Отець Лимар гикнув. Мабуть, хватить меду на сьогодні, а то шось…

• Питаю – нажерся чи ні ? – паскудний голос ядовито цвікнув над самим тім’ям.

Колихнувши булькаючим черевом, хотів повернутись, але не вдалося – об’ємне телево слухалось погано.  Відчувши патьоки липкого поту, тремтячою долонею налапав хреста. Пухкі пальці не слухались – ослизлий метал виривався, випорскував з коротунів.

• Хто…тута ? – зойкнув священник молоденьким півником.
• Зара побачиш…

Дикий регіт заглушив розпачливий зойк. Наймичка закам’яніла в дверях – полумисок хряпнувся з онімілих рук, квашенина розлетілась по світлиці. Розкидаючи кубки, валяючи стільці, кімнатою гуляв темний вихор бликаючи очиськами оскаленої волохатої морди.

Отець Лимар дригнувши товстими оцупками, метельнув рясою, ховаючись в темному небутті. Вихор, розсипаючи снопи іскр, притьмом гунув у вивід аж комин затрясся. То тут, то там запалахкотіли маленькі вогники, миттю набираючи силу, перетворюючись в одне велике пожарище. Заверещавши, наймичка без пам’яті вибігла надвір. Далі збіглись люди. Все палало. Вогонь очищає…

Сич глухо погукнув, глипаючи жовтавим оком. Лишаючи палючий хвіст, цілий сніп жару шухнув в Глибоке, сліпуче зблиснув, враз розчинившись у непролазній тьмі яру. Птаха нехотя знялася. Не треба заважати.

Мерехтливі вогники танцювали, підкоряючись тільки їм відомому ритму. Требник блискотів багряними відблисками, відчуваючи поживу. Жриця мовчки копирсалася в кам’яній ступці. Мавка й ще дві помічниці творили закляття, виводячи прадавні фігури. Тут щось ляснуло, війнуло смаленим, свіжим нічним повітрям, міцним потом.

• Здорово, дівки ! – розчіпчений, перемазаний сажею біс хвацько вскочив, обтрусився, молодецьки втер рило – оце повеселились ! Матері мої ковінька, хай…
• Притіг те що треба ?
• Ге, не те слово притіг ! Примчав тепленького ! Ото тільки, кажись обробився по дорозі, але нічо ми його гарненько вітром провіяли, майже, не смердить. Ці перелесники, такі парняги….чого раньше…
• Досить. Потім оповіси. Тягніть чорного в Требну печеру.
• Зара – Антипко трохи набурмосився, що не дали всю витівку розказати, але миттю зслиз.

Щось приглушено зойкнуло, війнуло кислим духом поту й ще чогось бридкого.

• Для  закляття діди використовували кров й серце немовляти, але я рішила не переступати завіти Великої Матері. Для цього чудово підійде піп.

Мавка зиркнула на хранительку. Пояснень не потребувала – зараз використала б що хоч й кого хоч.

• Завіти Вищих не треба переступати. Одплата буде надто тяжка. А цей – лице жриці спотворилось,  Мавці навіть здалося, з під верхньої губи висунулись ікла, голос засичав – спалив минулого молодика трьох дівок, одна вже була тяжка. Не хотіли бачся прилучатись через нього до віри. Відьмами оголосив.  А ту… за компанію щоб вище не пішли балачки про блудливого попа. Смердюки мовчали, баранами постерігаючи муки. Нічого, зараз я йому покажу справжніх відьом і що вони роблять з нечистими. Чекай поки.

Дикий регіт гулкою луною прокотився печерами, затихаючи десь на самому дні. Жриця з прислужницями зникли, ніби в стіну ввійшли. Подих легенького вітерця ворушив волосся, грався з миготливими вогниками. Раптово тишу розпанахав розпачливий вереск - в голосі не лишилось нічого людського. Мавка схилилася над закляттям, помалу виводячи руни, незворушно прислухаючись до пекельного галасу.