Невагомість зникла. Щось безперестанку товкло потилицю, зливаючись єдиним тупим болючим поштовхом. Глупа тьма заповнювала цілий світ, час від часу пронизуючи очі щемкими голками.
Пухка тиша вибухнула нестримним ляскотом голосів. Хотілося скрутитися, забитись в найдальший куток тільки б не чути, тільки б не чути… Біластий спалах розпанахав беззахисні зіниці, кинувши розсип сліпучих вогнів, які здавалось розірвуть плоть тисячами лез.
Гидкий регіт, хтось гучно висякався. А далі тьма, тьма і біль…
Кошлата конячка, понуривши голову, важко трюхикала лісовою дорогою. Грубо збиті волокуші поскрипуючи й хитаючись, підскакували перевалювались, залишаючи широкий, прим’ятий слід. Зачіпаючись, плутаючись в реп’яхах, переливаючись пшеничною хвилею, позаду тяглось широке пасмо волосся, приймаючи всілякий мотлох. Витрішкуватий, набурмосений смерд у запацьорених полотняних штанях притримував коротку вузду, зрідка поцмокуючи.
Ще два, схожих, ніби рідні браття, чвалали позаду, щось видивляючись, перекидаючись липкими словами, витріщаючись на безколісний візок. Безпорадно розкинувши руки, вперемішку з прілою соломою, кутаючись брудним лахміттям, в неглибокій каламашці корчилась людина.
Відразне гиготіння збурило мирну тишу літнього полудня. Потроху, ніби крізь товстий пучок клоччя, звуки добирались всередину, складалися в слова, безтямно мандрували головою, трудно доходячи тями.
Молодші кмети принишкли, швидше перебираючи ногами. Повільно, ніби виростаючи з-під землі, назустріч виходило невелике сільце, вищіряючи роздерикуваті проймища кособоких хаток. Безладна гавкотня шолудивих псів накрила брудною, патлатою хвилею. Найсміливіша шавка кинулась, майже, в ноги, заходячись хриплим деренчливим брехом. Отримавши пужалном по хребті, швиденько відкотилась, заходячись пронизливим виском. Через побиті, розсохлі тини виглядали забіжені перелякані люди, проводжаючи кметів та чудернацький вантаж.
Між тим, смерди швиденько чимчикували до більш-менш чепурної хатки, гордовито вивершуючись серед брудної челяді кособоких хиж. Витрішкуватий кмет тпрукнув – конячка, зашпортавшись припинила – передав обротьку попутнику, несміливо прочинив хвіртку. Гучне ревище, дзвін міцного ланцюга – кмет завмер стовпом, судомно вчепившись перелаза. Розкидаючи густі кім’яхи білої піни, деручись в усю міць горлянки, назустріч пер здоровенний собацюга, готуючись роздерти на шмаття неприкаяного гостя.
Запинившись, майже, за крок в смерть переляканого смерда, собайло втупився палаючими очицями, вищиривши жовтаві ікла. В горлянці звіра клекотало, ніби в нутрощах здоровенного киплячого казана.
Пес нехотя позадкував, бурмочучи й щирячись, не спускаючи очей з смерда.
З хатньої тіні спочатку виступило важеньке черево, тісно обтягнуте тонким полотном, підперте широким поясом, далі показалось червоне опецькувате лице з маленькими поросячими очицями, обмережане бородою. Здавалось в перелаз пробирається казан, навіщось для сміху одягнутий в дорогий одяг. Гучно сапаючи, Збитень, пролазив далі, спираючись на Хвертя, повагом переступаючи коротунами.
- Ану показуйте, що тут у вас? – крізь зуби мовив до зігнутих дугою смердів
- Так ось, почули стогін, підходим, а там дівиця розкидалась без тями, простоволоса, срамом світить – висунувся з-за спини кмет й сплюнув.