ГЛАВА 1

Долина смерділа пожарищем. Присадкуваті хижки корчились в лінивих язиках полум´я. Жухла трава стирчала шорстким килимом. Опецькуваті шматки копоті кружляли, встилаючи спечений грунт чорним снігом.

Що ж це ? Пекельники взялись керувати світом сущим ? Ба, ні. Ген, звуки долинають. Чи то вереск навів ? Джеркотлива говірка, форкання коней, свист канчуків  – хазяї прийшли за своєю скотиною.

Бурмосилось небо, заповнюючи брудними хмарами небокрай. Одинокі краплі шипіли на малинових розсипах жарюків  – згарище віддавало нудотним духом пустки.

Вершники метушились, збираючи товар. Заклопотані, не помічали далеченький пагорб над шляхом у ліс, засланий мутним серпанком мряки. Розмита пляма ковзнула крайніх дерев й знову прикрилась густою тінню.

Припадаючи вийшов здоровенний звір. Потягнув повітря, тихенько загарчав, настовбурчивши загривок. Жовтаві очі зблиснули, ікла ощирились  моторошною усмішкою. Сторожко роззирнувся, тихо рикнувши. Нечутно ступаючи, наблизилась фігура, тримаючи цяцьковане повіддя. Кінь пряв вухами, роздував ніздрі, проте, йшов обережно, не видаючи ні звуку.

Темна халамида з величеньким каптуром вкрила постать, розмиваючи контури, роблячи невидимкою серед лісових тіней. Ще раз рикнувши, звір ткнувся носом в ногу примари.

Кинувши вуздечку, постать повільно рушила, оповита сріблястими ланцюжками дощу, що розходжувався все більше й більше.

Присівши в тіні розлогих чагарів, на узвишші, пильно вдивлялась вперед, туди, де зойки, пожарище і смерть.

Вершники зганяли поселян докупи, орудуючи канчуками, тупими кінцями списів. Люди ковзались на розкислій землі, падали, борсались в багні. Ніхто не опирався. Зібравши на майдані юрбу, нападники спішились, почавши неквапливо працювати. Вихоплювали з гурту старих, малих, свистіла шабля і… Майдан став кривавим місивом з тяжким духом  крівлі, людських випарів, мертвої плоті. Люд збився в купу. Дикі зойки.

Присадкуваті, карячконогі кати працювали. Закінчивши з одними, хапали дівчат, молодих хлопців, чоловіків, розглядаючи та обмацуючи, наче коней на продаж. Ті покірно стояли. Поставивши бранців по-двоє, навіть не в´яжучи, погнали битим шляхом до лісу, оточивши щільним кільцем.

Незнайомець рвучко відкинув каптур, підставив лице хльостким цівкам дощу. Шкіра на горлянці натяглася - ковтати боляче.  Повільно випростався - вода стікала в’юнкими струмочками, в’язким сплетінням прозорих сліз затікала під одіж, холодила розпашіле тіло. Глибоко вдихнув, розправив пучок волосся на тімені.

• От я й тут.

Постать розчинилась в мареві старезного лісу. А дощ все шелестів, мішаючи кров з багном, вертаючи страшну данину вічного боргу…

 Рада чимчикувала разом з усіма, скобзалась, падала, роздираючи одіж, вимазуючись багном. Вони довгенько простували лісом, який звичайно моголи минали. Думали заховатись від усіх, знайти прихисток в древньому борові... Косоокі налетіли раптово. Спалили хати, порубали непокірних, а далі…страшні дитячі зойки, заспокійлива усмішка діда, кров – все стояло перед очима.

Дівчина сліпо брела, не розрізняючи дороги, спотикаючись, ледве переставляючи зранені ноги у в’язкій твані розкислого шляху. Ступивши пару кроків, мимоволі лишила покірну вервечку. Наглий, щемкий біль пронизав всеньке тіло – крізь брудну сорочку пурпуровим візерунком проступила кривава пасмуга. Рада зойкнула, повалившись в розкислу земляну кашу. Задні й собі попадали. Зчинилася катавасія. Погоничі крутились, сиплючи гидкою лайкою, намагались дати лад тій безтолковій метушні нагайками й древками списів, проте завертівся ще гірший безлад. Похідний ланцюг зовсім сплутався - все закрутилось в липкій круговерті дощу, рідкої грязюки, брудних тіл.  Трохи віддалік, на високому гінкому коні, похмуро спостерігав огрядний чільник, мружачись від косих струменів води, які били просто в лице. Кінець-кінцем порядок відновили, бранців стусанами погнали вперед. Баскак щось пробурчав до охоронців, а ті вже тягли розчіпчену, забрьохану, ледь живу від страху дівчину.

• Ти спричинила веремію ? – каліченою говіркою спитав могол

Дівча мовчало, тихенько схлипуючи.

• Ці уруси, як свині – багно до них так і липне – гидливо скривився – зробіть з неї висяк - хай інші краще дивляться під ноги.

За мить, на ноги накинули волосяну мотузку, руки зв’язали за спиною - все перевернулось догори ногами. Перед очима колихалась земля, одяг, довгі коси спадали, закриваючи вид, лоскочучи лице. Чулось гиготіння охоронців, дрібні молоточки крові бурхали в скронях, поступово стікаючись до лиця. За весь час не мовила й слова, ніби дивлячись на все збоку.

Стихло чвакання, вереск погоничів. Дощ шельпотів листочками, лоскітливими струмочками стікав тілом. Гілка тихенько поскрипувала, міцно тримаючи клятий прив’яз. Безкінечний біль. Мотуз вогняним кільцем палив плоть. В очах  темніло, хотілося вити звіром. Темрява, суцільна темрява.

...Вони помалу оточували вершника, наставляючи міцні рогатини, притискаючи до бурелому. Досвідчені таті – не один безпечний мандрівник знайшов погибель на цій лісовій дорозі. Зарослі цупким волоссям, одяг зі шкур, нагадували скоріше звірів ніж людей. Вже й забули смак вареної страви. Коли не діставали звірини – ласували людським м'ясом - й то здобич. Ось ще один попався. Мабуть, багато добра везе. Он які суми на коні теліпаються. Ге, тепер не вирветься, не піде напролом – заколють, затикають рогатинами. Задкує, вичікує щоб рвонути. Та не вийде любчику, не таких ловили.