18 глава. Поки не розтане тінь

Світанок потроху підіймався над руїнами старого кам’яного форту, розфарбовуючи небо смугами ніжного золота й димчастого блакитного світла. Камені що ще вчора були холодні та темні, немов зціплені морозом ночі, тепер виблискували у перших променях, прокидаючись з довгого сну. Та набували тепла, віддаючи його назад повітрю, що пахло пилом століть, перегнившим деревом і чимось гірким, на кшталт залишків давньої магії. Тіні, ховалися в кожному закутку, поступово почали зменшуватися, відступаючи перед наступом дня, але ще не зникли зовсім. Вони висіли між уламками, наче пам’ять про те, що тут колись було.

Я стояла серед цього царства минулого, сама. Під ногами хрустіли уламки штукатурки й розколоті плити підлоги, кожен звук лунав неприродно гучно в ранковій тиші. За спиною, у притишеній ніші, де стіна ще трималася, спали Рен і Нейт, вкриті єдиним грубим плащем. Їхнє дихання було рівним, але напруженим, навіть уві сні. Я вийшла не насмілилася їх будити, бо земля під ногами, кожен камінь, кожна тріщина, шепотіла мені одне: “Іди. Іди далі. Шукай.” Це був не голос, а відчуття, що виникало з глибини власного нутра, немов проросле корінням у цих руїнах.

Кілька обережних кроків у середину форту, туди, де колись був головний зал або, можливо, колодязь – тепер важко було впізнати – і я зупинилася, завмерши. Повітря почало згущяться. Переді мною, у глибині напівзруйнованої арки, що вела ще кудись глибше в темряву, з’явився силует. Висока, струнка постать у темному, подертому плащі, капюшон глибоко натягнутий, приховував обличчя. 

Хода фігури була неймовірно легкою, ледь чутною на камінні, але водночас цілеспрямованою, немов знала цей шлях напам’ять. Вийшла з тіні арки і зупинилася. Ми дивилися одне на одного через кілька кроків простору, наповненого ранковим пилом. Мовчазне змагання: чи я перша не витримаю напруги і заговорю, чи ця людина зруйнує тишу.

Серце калатало в грудях, як скажене, намагаючись вирватися. Руків’я ножа в моїй долоні здавалося холодним і чужим, наче крижаний осколок. Я зібрала голос, що ледь не зламався на першому слові:

— Хто ти? – звук був сипким, але чітким у тиші.

Відповіддю був лише ледь чутний шелест тканини, коли постать зробила крок уперед. Сонячне проміння, що пробилося крізь розлом у стелі, освітило її руки, коли вона повільно, з якоюсь незбагненною повагою до моменту, підняла їх до капюшона. Пальці – довгі, тонкі, зі слідами давніх пошкоджень – вхопили край тканини.

Моє серце зупинилося, а потім рвонулося з новою силою, коли капюшон спав.

— Містік?.. — прошепотіла я, ледве чуючи власний голос. Він застряг у горлі, перетворившись на захриплий видих. 

Це не могло бути. Мабун привид, чи марення втомленої свідомості, наслідок ночі, проведеної серед руїн і горя. Але... очі. Очі залишалися знайомими. Ті самі, що колись дивилися на мене з любов’ю та розумінням. Хоч здалося, що вони стали темнішими, глибшими, наче наповнилися всією пітьмою, через яку їй довелося пройти. В них читалася стомленість, але крім неї й незламна сила. 

Жива. Вона справді жива.

Раціональні думки, побоювання, обережність – все це розвіялось, як дим. Не стримавшись я кинулася вперед, подолавши кроки, що здавалися прірвою, обійняла її. Закричати чи ридати? У мене не вистачило повітря. Я лише притиснулася щільно, відчуваючи, як її тіло – справжнє цілісне, хоча й виснажене – здригнулося в моїх обіймах. 

— Я чула твій клич, — пролунало в моє вухо тихо, але чітко, як дзвін кришталевого дзвоника. Голос був хрипкішим, ніж пам’ятався, але незміний їй. — Він провів мене. Крізь пітьму, крізь холод, крізь болючу тишу. Я йшла на нього.

Її плечі сіпнулися від німого ридання, яке вона намагалася стримати. Доклавши всіх зусиль, аби не розплакатися й самій, але сльози котилися по щоках, змиваючи пил і болючі спогади. Роки розлуки, страждання, самотність – усе це звалилося на мене разом із її запахом – сумішшю землі, трави й чогось незвично електричного, магічного. І живим теплом її тіла.

Я відійшла трохи, все ще тримаючи Містік за плечі, вдивляючись у обличчя, шукаючи підтвердження реальності. Торкнулася долонею щоки – холодної ще від ночі, з грубими слідами випробувань.

— Як?.. Як ти вижила? — запитуючи, кожне слово давалося мені з труднощами.

Вона відвела погляд від мене, озирнувши розбиті стіни, наче шукаючи відповіді серед каменів. Повільно провела пальцями по шорсткій поверхні уламка колони, немов читаючи його історію.

— Руни-глушителі, — промовила вона зібравши сили, кожне слово було важким каменем, — вони не вбили мого тіла. Вони обрізали зв’язок. З магією світу. З магією всередині. З усіма вами. — Вона глибоко вдихнула. — Але не зламали моєї волі. Не до кінця. Я лежала... непритомна, на межі нічого. Чула, як паніка в таборі перетворилася на крик, на хаос, на звуки бою. І тоді... коли всередині залишилася лише іскра... я викинула її. Всю енергію, що ще тліла. Це був вибух відчаю. Він відкинув їх, розірвав коло рун. І я... повзла назовні. Ніч, холод, тиша смерті навколо... — Її голос знизився до шепоту. — Але твій подих... твій клич у душі... він був голоснішим за все це. Він вів мене.

Ми слухали одне одного в мовчанні, що було глибшим за будь-які слова. Ця тиша була сповнена болю, радості, неймовірності моменту та страшної ціни виживання. Аж поки це мовчання не розірвали неспокійні кроки з боку укриття.

Першим з’явився Рен. Він протер кулаком заспані очі, повіки важко коливались, доки сон не відступав. Його погляд безтурботно ковзнув по мені, потім спинився на постаті поруч. Спочатку плутанина, потім шок, що пронісся по всьому тілу. Обличя Рена, що зазвичай було спокійне чи саркастичне, затремтіло, очі розширилися, наче побачив примару.

— Міро?.. — його голос був сипким від сну. — Це... це вона? — Він не міг вимовити ім’я, наче боячись, що воно розвіє видіння.

Я кивнула, не відводячи погляду від Містік, немов підтверджуючи й собі.

— Так, Рене. Це вона.

Він підвівся ривком, підпершися на півзігнуті коліна, і ледве ступивши уперед. Його ноги, здавалося, не слухалися. У обличчі, освітленому тепер повним світанком, злилися легкість, що розтопила частину напруги, глибокий сумнів «Чи не божевілля це?» і така раптова, радикальна надія, що аж засліпило.