16 глава. Зрадник із зелених тіней

Рання весна вдихала в ліс життя, але дихання це залишалося обережним, наче сама земля боялась повною мірою прокинутися. Повітря, вільне від лютого зимового подиху, тримало легку свіжість, насичену ароматом відталої глини, пробиваючихся бруньок верби та гіркуватої пахощі першої м’яти. 

Сніг, впертий, наче пам’ять про минулі біди, ще тримався в глибоких лісових западинах, під густими кронами старих ялин – брудні, таючі острови серед розгортаючогося зеленого килима. Молода трава, бліда й немов несмілива, вже пробивалася скрізь, вкриваючи проталини ніжним, схожим на оксамит пухом.

Із гілок спадали дзвінкі краплі, мов перші ноти весни, вже не плачучи похмуро, а співаючи переливчасту весняну пісню. Прохолода ще гризла кістки, але в ній уже звучало дихання змін.

Міра йшла попереду, її легкий плащ із грубої, нефарбованої вовни розвівався за плечима, зачіпаючи молоду папороть та квітучі проліски. Холод проймав, але він не був уже тим пронизливим морозом. 

Нейт ступав за нею на відстані двох кроків, мовчазний і пильний, як власна тінь. Його темний, пошарпаний плащ ледве рухався у повітрі, що ще не нагрілося від сонця. Погляд хлопця не сковували дерева чи птахи, що починали співати в кронах; він стежив за нею. 

За напругою, що розвивалася в її плечах, за золотистим відблиском енергії, що миготів під тонкою шкірою на зап’ясть, коли її пальці мимоволі стискалися в кулаки. Відновлені спогади – уривчасті, болючі, наче уламки розбитого дзеркала – все ще складали хаотичну, незавершену мозаїку. 

Особливо ті, що стосувалися парубка. Багато фрагментів залишалися порожніми, лише обведеними контуром невимовленого болю, незрозумілих зобов’язань.

— Ти так і не розповів, — її голос прорізав весняну тишу, напружений, але не гучний. Дівчина не зупинялася, й не озиралася. Її погляд завмерав між двома велетенськими, обплутаними сірим лишайником соснами. Вони стояли наче вартові на межі відомого й невідомого. — Як ми зустрілися? Не те, як я втекла від переслідувачів у міських мурах. А саме ми з тобою. Ти й я. Містік згадувала... твоя ненависть до Гільдії народжувалася ще до появи Луки. Як насіння, що проростало в темряві. Чому? Що вони зробили тобі, Нейте?

Питання впало між ними важким, холодним каменем. Нейт відчув, як його щелепи стиснулися до хрускоту. «Ненависть ще до Луки». Ці слова доторкнулися до чогось глибокого, давнього, затягнутого болотним минулим часу, немов старий, ніколи не загоєний пень.

— Містік... Вона має звичку говорити більше, ніж потрібно, — пробурчав він, нарочито спокійно, погляд вперто вдивлявся в клапті молодої папороті, що пробивалася крізь шар тогорічного бур’яну. — І не завжди точно.

— А ти — менше, ніж необхідно, — Міра різко зупинилася, обернувшись. Весняний вітер загравав її розпущеним волоссям, вихваляючи з нього блиск рудих відтінків. В її очах, зазвичай сповнених люті чи гнітючого сумніву, тепер горіло вимогливе, чисте полум’я потреби знати. 

— Я пам’ятаю як раптом з середини наповнилася жаром, і в моїх долонях спалахнуло маленьке полум’я. Я тоді аж відхилилася, але ти утримав мою руку. Пам’ятаю як ти простягнув мені плетений кошик, з рослиною... Що лікує опіки. — Вона зробила крок до нього, трава хрустіла під чоботом, змиваючи з підошов останні сліди снігової каші. 

— Але не пам’ятаю... чому? Чому ти завжди залишався поруч? Хто ти для мене тоді? Просто найманець, якому Гільдія платила сріблом за навчання «небезпечного елементу»? Чи... щось більше? Щось, що не купиш за гроші?

«Платила Гільдія». Ці слова вдарили Нейта сильніше за тупий кінець меча. В її широко розплющених, шукаючих істину очах він побачив не звинувачення, а глибокий, роздираючий біль плутанини. Вона намагалася скласти мозаїку свого втраченого минулого, а його шматочок не вписувався у картину. І він не міг його вставити. Не зараз. Не коли Гільдія дихала їм у потилицю, а Містік, його єдина сім’я крім Міри, потребувала порятунку. Розкривати цю стару, закров’явлену рану зараз нагадувало розпалювання вогнища посеред сухої весняної трави – непередбачувано та смертельно небезпечно.

— Не зараз, вибач Міро, — його голос пролунав сирим, наче обдерта кора старого дуба. — Не тут. Ця історія потребує часу, місця та спокою, яких у нас немає. Вона...

Раптом повітря навколо згусло. Не важким смородом, а різким, електричним присмаком небезпеки, наче перед ударом блискавки. Міра мимовільно здригнулася. Золотаві потоки енергії під її шкірою спалахнули яскраво, миттєво й нестримно, немов розгніване сонце, ув’язнене в людській подобі. Земля під її ногами – ще вогка, холодна, пронизана корінням – раптом здригнулася. Не тріснула, а ніби заходила хвилями, немов під нею клекотіло щось несамовите. Мережа дрібних розломів розійшлася миттєво, випорскуючи з себе не воду, а струмені палаючого золотавого світла – гарячого, дикого, наче розплавлений метал, викинутий з надр. Воно било вгору, освітлюючи ще голі гілки дерев кривавим відтінком, шипіло й парувало, зустрічаючи холодне повітря, наче викликаючи його на бій.

— Міро! — Нейт кинувся до неї з ривком, але сила, що виривалася назовні, випереджала його рух. Це не був свідомий виклик магії. А вибух – чиста, нестримна реакція на її власний розпач, на гнітючу згадку про Гільдію, на гостре болюче питання без відповіді, на різкий електричний присмак загрози, що раптом наповнив простір.

Один із струменів, мов розгніваний змій, вдарив у стару, напівсуху сосну поруч. Кора не спалахнула полум’ям – вона миттєво почорніла й зім’ялася, наче папір у вогні, оголюючи трухляву, димучу серцевину. Дерево скрипнуло жахливо, наче жива істота, яку спалюють заживо. Запах паленої деревини, гострий і пригнічуючий, затьмарив усі весняні аромати, наче накрив ліс похмурим саваном.

— Ні! — Міра скрикнула в чистому жаху, відчуваючи, як її власна магія, дика й нестримна, виривається на волю, нищить те, що вона покликана берегти, що любила. Вона стиснула скроні долонями, намагаючись силою волі зупинити потік, але це нагадувало спробу спинити повінь руками – марно й небезпечно. Її тіло тремтіло від напруги та жаху перед власною силою.