13 глава. Іскра, що не гасне

Ліс був тихим, наче приховував подих. Дерева, обплутані ліанами, простягали гілки, як руки, що захищають від зовнішнього світу. Міра сиділа на корені старого дуба, обійнявши коліна, і спостерігала за золотими іскрами, що мимовільно вистрибували з її долонь. Вона стискала пальці, намагаючись зупинити їх, але вони пробивалися крізь щілини, немов життя, яке не вгамувати.  

Нейт стояв на відстані, спираючись на стовбур берези. Його погляд був прикутий до неї — до цих іскор, що нагадували йому минуле. Він відштовхнувся від дерева й підійшов, тримаючи в руці чашку з відваром із м’яти та чебрецю.  

— Пий, — промовив він, простягаючи їй чай. — Це заспокоїть.  

Міра взяла її, обережно ковтнула, і приємне тепло розлилося тілом. Вона глянула на нього, на його руки, вкриті шрамами, які немов розповідали історії, які вона забула, чи незнала.  

— Ти... бачив, як я це роблю? — вона показала на іскри. — Раніше? 

Він кивнув, сідаючи на землю так, щоб між ними залишився простір. 

— Ти завжди могла створювати потоки енергії. Навіть коли намагалася їх приховати.  

Містік, згорнувшись клубком на камені, відкрила одне око.  

— Ти свого часу ледь не спалила пів селища. Нажаль Нейт не застав тої пори. — промовила Містік закривши назад свої очі.

Нейт кинув на кішку погляд, але та лише згорнулася ще щільніше, прикидаючись, що дрімає. Міра ж несвідомо торкнулася свого волосся, наче перевіряючи, чи не зайнялося воно полум’ям.  

— Чому я цього не пам’ятаю? — прошепотіла вона, і в голосі пролунав біль, який не мав імені.  

Вітер зашумів у кронах, і гілка дуба зігнулася, торкаючись її плеча. Міра закрила очі, і перед нею промайнув образ:  

"Міра сидить на пні біля хижі, уважно вдивляючись у долоні, ніби чекаючи, що з них раптом з’явиться іскра. Нейт стояв поруч, спершись на меч із вирізаними рунами. Він мовчав, даючи їй час, але його присутність відчувалася, як теплий вітер перед бурею.  

— Ти боїшся не магії, — раптом промовив він, порушуючи тишу. — Ти боїшся себе.  

Міра підвела голову, її очі зустрілися з його спокійним поглядом.  

— А якщо я не впораюся? Якщо вогонь спалить все? 

Нейт сів навколішки перед нею, його рука ледь торкнулася її скроні. Від дотику в її свідомості промайнув образ — золоте полум’я, що обвивало хижу, ніби захищаючи дитину.  

— Магія — це не контроль. Це довіра. Довіра до того, що живе в тобі. Просто довірься мені."

Біле світло що було немов відблиск в її очах:

"Міра здригнулася, але Нейт не відвів погляду. Його пальці ковзнули до її зап’ястя, легкий дотик, наче нитка, що зв’язує два світи.  

— Закрий очі. Уяви, як тепло йде від землі — крізь коріння, крізь твої кістки. Воно не спалює. Воно… живить.  

Вона послухалася. Спочатку — лише темрява. Потім — ледь помітне тремтіння, ніби далекий відблиск зірки. Раптом її груди наповнились жаром, і в долонях спалахнуло маленьке полум’ячко. Міра аж відхилилася, але Нейт утримав її руку.  

— Не бійся Іскро. Воно — частина тебе. — Іскорка може запалити ліс, — сказав Нейт, його голос вперше показав таке переживання за дівчину. — Якщо дати їй час.  

Міра стиснула пальці, і полум’я зникло. Але відчуття залишилося — ніби щось прокинулося глибоко всередині. "

— Ти називав мене Іскрою... — раптом видихнула вона, відкривши очі.  

Нейт здригнувся. Він давно не чув цього прізвиська — вона вперше назвала себе так, він розумів що та сама дівчина з минулого, знову боролася зі своїм страхом заради правди. — Так. Одного разу... коли ти відмовлялася вірити в свою силу. 

Міра стиснула чашку, відчуваючи, як іскри під її шкірою затихають. Навколо них закрутився легкий вітерець, і з трави пробилися квіти — такі самі, як ті, що розквітали під її ногами в спогаді.  

— Я боялася... своєї магії?  

— Ти боялася себе, — обережно виправив він. — Але магія — це частина тебе. Як подих.  

Містік підвела голову, її жовті очі звужувалися.  

— Він намагається звучати мудро, але це лише тому, що колись цьому його навчали в гільдії.  

Нейт ігнорував її. Простягнувши руку над землею, де лежав сухий лист. Повільно, наче збираючись з думками, лист піднявся в повітря і покрутився, покриваючись мерехтливим золотом.  

— Ти навчила мене цього. Казала, що магія — це один із способів, яким ліс розмовляє з нами.  

Міра несвідомо повторила його жест. Сухе листя, що лежало поруч, здригнулося й піднялося, обертаючись у повітрі. Але замість золота, воно вкрилося інеєм. Вона відразу опустила руку, і листя впало, розсипавшись на крижані уламки.  

— Я... не хотіла, — прошепотіла вона, стискаючи руки в кулаки.  

Нейт нахилився і взяв один із уламків. Він блищав, як діамант, у його долоні.  

— Ти завжди створювала неочікуване. Навіть лід може бути вогнем, якщо дивитися під правильним кутом.  

Міра глянула на нього, і вперше за ці дні її погляд не був сповнений страху. Здавалося, вона бачила його справжнього — не наставника, не воїна, а людину, яка тримала її минуле в цих шрамах.  

— Чому саме "Іскра"? — запитала вона.  

Він замовк, перевертаючи крижинку в пальцях. Потім сказав:

— Бо навіть коли ти гасила себе з середини, я бачив у тобі вогонь. І знав — одного дня він розгориться.  

Ліс навколо затих, немов затримав подих. Навіть Містік перестала ворчати. Міра простягнула руку і торкнулася крижинки в його долоні. Вона розтанула, перетворившись на краплю води, що впала на землю. Але на тому місці, де вона впала, проростала маленька травинка.  

— Дякую, — прошепотіла вона. Не за відвар. Не за урок. А за те, що він все ще бачив у ній ту саму іскру.  

Над ними пролетіла зозуля, і ліс знову заговорив — шелестом листя, співом птахів, шепотом коріння. Міра відкинула голову назад, дивлячись, як іскри з її пальців зливаються з променями сонця. Вона більше не намагалася їх зупинити.