12 глава. Тіні замерзлих обіцянок

Містік повільно підвела погляд, її вузькі зіниці звужувалися, немов вона намагалася розрізнити щось у густій тіні дерев. Повітря було насичене запахом гнилої кори та інею, що вкривав гілки наче скляний саван. Вона дивилася на Міру, яка стояла, обіймаючи себе руками, її сфера тріпотіла над головою, мов зранена зірка.  

— Антидот, — голос Містік був сухим, натертим вітром, як дерево. Вона провела пальцем по лезу кинджала, і на ньому залишився слід — то була кров, але не червона, а синя, як глибина льоду. — Є лише в одному місці. Вимір, де час тече повільніше. Надіюсь… — вона поглянула на Нейта, що сидів на землі, стискаючи рукоять меча, — в нас вийде зламати прокляття.  

Нейт уперся долонею в землю, відштовхуючись від мерзлої глиби. Його обличчя було блідим, як місячне сяйво, але в очах горів вогонь, який не міг загасити навіть пронизливий холод. Він підвівся, хитнувшись, і меч задзвенів об лід, розсікаючи тишу.  

— То що ми чекаємо? — його голос був хрипким, наче горло перетяла невидима нитка. — Я не збираюсь вмирати, поки не побачу, як ти рознесеш цю гільдію. Доки вони дихають — я теж.  

Міра повільно здійняла очі на нього. Вперше за весь час її погляд не був відстороненим. Вона дивилася на Нейта так, наче бачила його справжнього — не найманця, не наставника, а людину з раною на душі, та в тілі. 

— Тоді йдемо, — сказала вона, і в голосі зазвучала рішучість, якої раніше не було. — Але знай, Нейте… — вона зупинилася, шукаючи слова, які б не звучали як прощання. Повітря застигло, і на мить здалося, що навіть ліс затамував подих. — Якщо зважишся померти, я витягну тебе з пекла. Навіть якщо для цього доведеться спалити цей ліс в попіл.  

Нейт усміхнувся, притискаючи руку до рани. Це не була його звична посмішка — вона була справжньою, кривою та болючою, наче вирізаною ножем.  

— Це найромантичніша погроза, яку я чув, — прохрипів він, намагаючись випрямитися.  

Містік кинула на них погляд, повний холодної, але рідної насмішки.  

— Розмовлятимете потім. Зараз час рухатися, поки прокляття не з’їло його цілком. 

Ліс ожив. Гілки затріщали, немов скрегочучи зубами. Міра йшла попереду, її сфера ледве світилася, але кожен крок залишав за собою слід — тріщини в льоду, з яких виповзали паростки, миттєво застигаючи. Нейт ішов за нею, прикриваючи спину. Він відчував, як холод повзе під шкірою, наче жива істота, але тепер це був не лише біль — це був страх. Страх втратити її.

Ліс навколо них був немов вирізаний з кришталевого кошмару. Кожне дерево, обплутане інеєвими кігтями, відкидало синюваті тіні на сніг, що скрипів під ногами, наче скреготав зубами. Повітря пахло гнилим деревом і металом — немов сама смерть проникала в легені. 

Міра йшла попереду, її пальці ковзали по стовбурах дерев, залишаючи за собою золотисті сліди, які миттєво гасли, поглинуті морозом. Вона натиснула долонею на лід, що вкривав кору, і тріщина розійшлась, оголюючи чорну, трухляву серцевину. 

Нейт присхилився до стовбура дерева, відчуваючи, як отрута повзе лівим боком — повільно, немилосердно, наче тисяча крижаних голок проколювала його зсередини. Кожен вдих різав легені, немов вдихав бите скло. 

Він притиснув долоню до ребер, намагаючись заглушити пульсацію болю, але холод уже добрався до серця, обвиваючи його тонкою інійчастою павутиною. 

Перед очима стояла Міра: вона стояла на колінах, її пальці впилися в мерзлу землю, а золотисте світло сфери ковзало по поверхні льоду, наче ранковий промінь, що бореться з ніччю.

— Ти вбиваєш себе, — прошипів він, але слова загубилися в свисті вітру. 

Міра не почула. Вона зосередилася на крихітній тріщині в льоду, звідки пробивався паросток. Її губи рухалися, шепочучи заклинання старіші за сам ліс. Сфера над головою тріпотіла, як поранений птах, а з тріщин на її поверхні сипалися іскри, згасаючи в повітрі. 

«Навіщо?..»— Нейт стиснув кулак, відчуваючи, як нігті впиваються в долоню. «Ці дерева вже мертві. Їхні стовбури — лише оболонки, обгорнуті в крижані савани. А вона…» Він глянув на її зігнуту спину, на волосся, вкрите інеєм. «Вона гине на моїх очах, і я не можу зупинити це. Навіть не маю права».

Раптом Міра здригнулася. Паросток, який ледь встиг проклюнутися, зморщився і зчорнів, перетворившись на порох. Вона застогнала, притиснувши долоні до скронь, немов хтось вдарив її зсередини.

— Зупинись! — Нейт не витримався. Він схопив її за плече й відчув, як її тіло тремти. Його пальці обпалював холод, але під ним відчувався жар — дивний, нерівномірний, наче сама Міра перетворювалася на крижаний вулкан. — Ти ж бачиш — це марно. Вони вже мертві. 

Міра здійняла свій погляд, наче обпалена. Її очі, зазвичай спокійні, тепер горіли вогнем:  

— Не смій говорити так! Ліс не помре, поки я дихаю.  

— А ти? — він повернув її обличчям до себе, і його серце стиснулося. Під очима Міри — синці, губи потріскалися від морозу, а зіниці світилися, наче два перезрілих плоди, ось-ось готові лопнути. — Ти ж ледь стоїш.  

Міра відвела погляд. Десь глибоко всередині вона знала — він правий. Але як зупинитися, коли кожен тріск криги нагадує голоси дерев? Коли коріння, що обвиває її зап’ястя благає про спасіння.

— Я не маю права зупинитися, — прошепотіла вона, і в цьому шепоті було більше люті, ніж сумую. — Гільдія вкрала життя лісу.

— Через тебе ліс помирає швидше! — Нейт показав на чорні плями, що розповзалися під її долонями. — Ти витягуєш з нього останнє, наче гільдія. Чим ти відрізняєшся від них?  

Вона завмерла, ніби його слова вдарили її по обличчю. Повітря набрякло тишею, наче сам ліс затамував подих. Навіть вітер стих, і тільки тріск криги десь у глибині нагадував, що час не зупинився.

 — Ти… не розумієш, — прошепотіла Міра, і в її голосі вперше пролунала втома. — Кожне дерево — це голос. Вони шепочуть мені… благають.  

Нейт на мить опустив погляд. На її зап’ясті, обвитому корінням, пульсували блакитні жилки.