11 глава. Кров або правда. Обидва

Крижані стіни печери відбивали їхні голоси, перетворюючи кожне слово на дзвінке лунання. Міра притиснула долоні до льоду, де ще кілька хвилин тому стояв Лука. Її сфера, тепер з тріщинами, що нагадували павутинку, ледве просвічувала крізь густий морок.  

— Він не міг просто зникнути! — Нейт бив мечем у лід, але лезо лишало лише білі подряпини. Його тінь, спотворена світлом кристалів, танцювала на стіні, ніби насміхалася.  

Містік обвела печеру поглядом, її вузикі зіниці звужувалися, наче у кішки, що чує невидиму небезпеку:  

— Він там, де холод глушить життя. Але його тіло... вже не належить йому.  

Міра здригнулася. Вона відчувала Луку — його присутність була мов крижаний осколок у серці. Та замість болю лишався лише порожній холод. 

— Шукаймо інший шлях! — Нейт схопив її за руку, але Міра вирвалася.  

— Ні. Ліс каже: «Чекай».  

Тим часом

Десь там у надрах крижаного пекла, Лука йшов крізь лабіринти, ніби створені його власними спогадами та думками. Стіни печери нагадували йому моменти з минулого: дитинство в гільдії, першу зустріч із Мірою, обіцянки жінки-лідера, чиї очі сяяли, як отруєний мед. Але тепер між цими кадрами плавали чужі образи — люди в мантіях, що вирізали руни на стовбурах дерев, і крик, який роздирав небо.  

— Ти бачиш? — голос тіні виник із порожнечі. Вона йшла поруч, її форма постійно змінювалася, то нагадуючи Луку, то стаючи чимось древнішим. — Твій рід колись служив гільдії. Вони вкрали силу джерела, щоб стати богами. Але ліс покарав їх...  

Лука зупинився біля ніші, де лежав старий щоденник, обвитий корінням. Обкладинка, вкрита інеєм, мала герб його роду — три крижані квітки переплетені у складний візерунок. Він торкнувся сторінок, і вони розкрилися зі скрипом, випустивши хмару пилу, що склав у повітрі слова: «Пробач нас».  

— Чому ти показуєш мені це? — прошипів Лука до тіні, гортаючи щоденник.  

— Бо ти — останній. І твоя кров все ще зв’язана з прокляттям.  

На поверхні 

Міра намагалася оживити замерзлу папороть. Золоте світло сфери ковзало по листках, але вони кришилися, перетворюючись на пил. Вона впала на коліна, її дихання утворювало хмаринки, що миттєво замерзали.  

— Годі! — Нейт підхопив її, відчуваючи, як її тіло тремтить від виснаження. — Ти вбиваєш себе!  

— А якщо я зупинюсь, ліс помре остаточно... — її голос звучав, як тріск криги.  

Містік спостерігала за ними, обертаючи свій кинджал у пальцях:  

— Гільдія колись була частиною лісу. Ми називали себе його захисниками. Але влада... вона затьмарює розум. — Її погляд став далеким, наче вона бачила інший час. — Ми вирізали руни на священних деревах, щоб красти їх силу. І коли ліс повстав, його гнів був страшним.  

Нейт стиснув кулаки:

— І тепер ми платимо за ваші гріхи?  

— Ми всі платимо. — Містік показала на власне зап’ястя, де виблискувало тавро у формі півмісяця. — Ліс пам’ятає.  

У печері 

Лука читав щоденник. Сторінки розкривали історію зради: його предки використали артефакти, щоб підкорити джерело життя. Але ліс відплатив — їхні тіла вкрилися інеєм, а душі стали слугами холоду.  

— Чому я не пам’ятав цього? — бурмотів він, а тінь засміялася:  

— Бо твоя гільдія стерла спогади. Вони боялися, що ти зрозумієш: ти — їхня зброя.  

Раптом печера здригнулася. Крига тріснула, і з розлому виповзли корені, вкриті блакитними венами. Вони обвили Лука, але не завдавали болю — навпаки, холод став... заспокійливим.  

— Ти один з нас, — прошепотіли корені. — Оживи прокляття. Знищ все. – повільно відпустивши, дали шлях іти далі.

На поверхні 

Міра відчула пульс. Вона підбігла до провалля, де зник Лука, і поклала долоню на лід. Її сфера раптом спалахувала, як розгніване сонце:  

— Він... він бореться. Але щось інше тягне його в пітьму минулого.  

Нейт глянув на неї, і його серце стиснулося. Вона була бліда, наче привид, але в очах горів вогонь, який не змоглаб загасити навіть сильна завірюха.

— Ми знайдемо його, — сказав він рішуче, не знаючи, чи вірить у це сам.  

А Лука йшов далі

Його тіло більше не відчувало холоду. На грудях, де колись було "Серце криги", тепер цвіла блакитна руна — символ союзу зі смертю. Тінь, що супроводжувала його, тепер мала обличчя — його власне, але спотворене холодом.  

— Ти можеш стати богом, — говорила вона. — Або жертвою. Оберай хутчіш.  

Десь згори донеслись голоси. Міра. Нейт. Містік. Вони кликали його. Лука зупинився, стиснувши щоденник.  

— Ні, — прошепотів він. — Я обираю щось третє.  

Він розірвав сторінку з гербом роду, і крига сколихнулася. Печера почала валитися, але Лука вже біг — не до виходу, а глибше, туди, де пульсувало джерело прокляття. 

Тим часом на поверхні 

Тріщина раптом затягнулася. Міра відчула, як щось змінилося:  

— Він... зробив вибір.  

Ліс затих, наче затамував подих. Навіть хуртовина стихла, і в цій тиші лунав лише шепіт:  

«Кров або правда. Обидва».

Тінь Луки усміхнулася. Гра тільки починається.

Повітря було густим від аромату соснової смоли, що змішувався з різким запахом мерзлої землі. Міра впала на коліна, її пальці впилися в ґрунт, холодний і грубий, наче покритий тисячами дрібних голок. 

Крізь тріщину в льоду, схожу на павутинку, пробився паросток — тонкий, немов зелена нитка, що обвила її зап’ястя. Він пульсував теплом, контрастуючи з навколишнім морозом.  

— Що ти робиш?! — Нейт кинувся до неї, але Містік зупинила його, схопивши за плече. Її пальці, загорнуті в шкіряні рукавиці, впилися в його м’язи.

— Не заважай! — її голос дзвенів, як удар крижаного дзвона. — Ліс вирішив говорити через неї. Це... честь.

Міра закрила очі. Навколо неї розкрився вид: древній ліс, де стовбури дерев, товсті як вежи, впиралися в небо, вкрите зорепадом. Листя шелестіло, наче мільйон шовкових суконь, а повітря було насичене запахом мокрої кори та квітів, яких вона ніколи не бачила.