10 глава. Випробування кригою

Навіть перемога над жінкою-лідеркою гільдії не принесла спокою. Ліс, що лише кілька годин тому співав відродженням, тепер завмирав. Крижані павутинки, немов живі істоти, повзли по стовбурах столітніх дубів, оповиваючи їх у смертельні обійми. Квіти, що розпустилися під спів сфери яка належала Мірі, згиналися під шаром інею, наче скляні вироби майстра-лихаря. 

Повітря різало легені, кожен вдих був схожий на укол тисячі голок. Лука стояв осторонь, стиснувши поранену долоню. Його пальці, закривавлені та змерзлі, непомітно тремтіли, а погляд був прикутий до крижаної іскри, що визирала з кишені його плаща.

 Саме цей шматок, "Сердця криги", активований його кров’ю під час бою, тепер випускав холод у світ — повільно, але невблаганно, наче отрута.  

— Це через тебе, — прошепотіла Містік, підійшовши так близько, що лезо її кинджала торкнулося грудей Луки. Її голос був холодніший за навколишній мороз. — Ти запустив цю заразу. Навіть після всіх попереджень...  

Лука не відводив погляду. Він пам’ятав, як Містік колись насміхалася, коли він намагався викрасти карту гільдії яку забрав з собою Нейт. Та й тепер у її очах горіла лише ненависть.  

— Я не знав, — вимовив він, і слова застигли в повітрі білими хмаринками. — Артефакт мав дати нам силу проти гільдії... Він мав допомогти.  

— Але замість цього він убиває ліс, — перервала Міра. Вона підійшла до Луки, і її пальці обхопили кришталеву сферу, що все ще пульсувала золотом, наче маленьке сонце. Світло від неї осідало на обличчя Луки, підкреслюючи зламані риси. — Ми знайдемо спосіб зупинити це. І ти допоможеш. Чи то каяттям, чи смертю.  

Дорога до підземного гроту пролягала крізь ліс, який з кожним кроком ставав все більше схожим на крижану пастку. Гілки дерев тріщали під вагою снігу, а під ногами хрустів мертвий мох, наче кістки давніх істот. 

Вітер вив, немов нагадував минулі часи, коли тут росли лілії та співали джерела. Тепер же навіть птахи застигли на гілках — крижані статуетки з порожнистими очима.  

— Дивись! — Нейт зупинився, вказуючи на сліди у снігу. Вони були великі, з потворно викривленими пальцями, наче хтось тягнув за собою щось. — Це не звір... і не людина.  

— Духи лісу попереджають нас, — прошепотіла Міра, торкаючись стовбура дерева. Кора під її пальцями зітхнула, і на мить здалося, що в ній замиготіло обличчя з тріщинами замість очей. — Вони страждають.  

На вході до печери їх зустріли стародавні духи. Фігури з туману та вітру матеріалізувалися в повітрі, їхні обличчя були немов виготовлені з шкіри, коли світ був молодим. Один з духів, високий та прозорий, з короною з пагонів папороті, заговорив голосом, що нагадував дзвін крижаних дзвонів:

— Артефакт можна знищити лише кров’ю того, хто його пробудив. Інакше крига поглине все — від коріння до зірок.  

— Добровільною кров’ю, — підкреслив інший дух, його фігура миготіла, наче полум’я. Він вказав прозорою рукою у бік Луки. — Жертва має бути свідомою. Інакше Серце криги лише поглине її силу... і стане сильнішим.  

Нейт схопив Луку за комір, піднімаючи його так, що їхні обличчя опинилися на відстані подиху.  

— Ти чуєш? Тепер ти маєш померти, щоб ми жили! Чи це занадто благородно для зрадника?  

Лука не чинив опору. Його погляд ковзнув по Мірі, шукаючи в її очах те, що втратив — довіру, якою вони ділилися колись біля багаття, коли планували рятуватися від рейдів селянин. Замість цього він побачив лише болючий спалах розчарування.  

— Я не... Я не хотів цього, — прошепотів він, і голос його розбився, наче крига об камінь. — Вона обіцяла мені контроль.  

Раптом грот здригнувся. Крижані сталактити, наче списи, посипалися зі стелі, розбиваючись об землю з дзвоном тисячі дзвіночків. Містік штовхнула Нейта в бік виходу, а Міра схопила Луку за руку — її дотик був гарячим, немов полум’я, що контрастувало з холодом його шкіри.  

— Біжимо! Зараз це не так важливо!  

Вони вивалилися на поверхню, коли вхід завалився камінням, і хмара снігу піднялася в повітря, наче привид. Повітря було густе від хуртовини, яка почалася не так давно та вже кружляла, неначе осінній лист шо повільно спускався на землю. Лука, дихаючи переривчасто, впав на коліна, його тіло тремтіло від напруги.  

— Чому ти врятувала мене? — спитав він, не піднімаючи голови. Сніг на його плечах танув, перетворюючись на краплі, що нагадували сльози.  

— Бо ти — частина цієї боротьби, — відповіла Міра, накриваючи його плащем. Її голос був м’яким, але в ньому гриміла сталь. — Навіть якщо ти зрадник. Навіть якщо твій вибір приніс смерть. Ліс пам’ятає все... і пробачає лише тих, хто готовий віддати себе йому.  

Містік присіла поруч, її кинджал упирався в сніг, а очі слідкували за кожним рухом Луки.  

— Ти доведеш нас до Серця криги. І допоможеш знищити його. Або ми знайдемо інший спосіб... — вона зупинилася, коли Нейт грубо перервав її.  

— Іншого способу немає! — він ударив кулаком об крижаний камінь, і тріщина розбіглася від удару, немов павутина. —Памятаєш духи сказали: кров або смерть. Він вибрав свою долю, коли взяв артефакт!  

Лука підвівся. Його тінь, подовжена місячним світлом, простяглася до обрію, де високо в горах блимався блакитний вогонь — епіцентр артефакта, який він колись тримав у долонях з почуттям тріумфу. Тепер цей вогонь нагадував йому очі жінки-лідерки: холодні, безжальні, сповнені обіцянок, які виявилися отрутою для нього самого.  

— Я... Я зроблю це, — прошепотів він, і слова його застигли в повітрі, наче клятва, вирізьблена на кризі. — Але не для вас. Для лісу. Для тих, кого я колись називав... друзями.  

Хуртовина завила сильніше, немов ліс плакав, а його сльози замерзали на віях. Але в цьому плачі вже лунав ритм надії — бо навіть крига колись тане. Десь далеко, під шаром льоду, пульсувало життя: коріння, що пробивалося до тепла, насіння, що чекало свого часу. І цей ритм, повільний та незламний, нагадував, що жертва — це не кінець. Це новий початок.