9 глава. Розмови в тіні тривоги, чи криза віри

Ніч після прогулянки біля крижаного саду виповзла з-за гір, немов чорний кінь, що ступав беззвучними копитами. Повітря, зазвичай наповнене шепотом листя та співом північних цикад, завмерло. Навіть вітер, що зазвичай грав із травиною, мов зачарований, притих. 

Міра стояла на галявині, де сріблясте дерево з кристалом пульсувало слабше, ніж зазвичай. Його блакитне сяйво, що колись освітлювало навколишні дуби та ялини, тепер ледве пробивалося крізь густу імлу, наче хвора зірка, яка втрачає свою велич.

 Вона притулила долоні до жорсткої кори, відчуваючи, як енергія лісу тече крізь неї — повільно, переривчасто, немов струмок, що в’яне від спеки. Кожен пульс кристала віддавався в її грудях холодним уколом, нагадуючи про вразливість джерела.  

— Ти намагаєшся надто сильно, — почула вона голос Нейта. Він підійшов ззаду, його кроки були беззвучними, як у вовка, що крадеться за здобиччю. Його пальці ледве торкнулися її плечей, і від цього дотику її шкіра покрилася мурашками. Від нього пахло сосновою смолою та залізом — запахом битви, що ніколи не вивітрювався. — Магія — це потік. Не можна його змушувати.  

— Але він слабшає, — прошепотіла Міра, не відводячи погляду від кристала. Її голос звучав зламано, наче хтось стиснув її горло. — Відчуваєш? Земля... вона холодна. Наче ліс відвертається від нас.  

Нейт зітхнув, його тепле дихання торкнулося її шиї. Він обережно повернув її обличчям до себе, і вона побачила, як у його звичайно спокійних очах лунає іскорка тривоги.  

— Ти його частина, — сказав він, стискаючи її руки так, ніби хотів передати свою впевненість крізь дотик. — Ліс не може відвернутися від себе самого. Це ти відчуваєш власні сумніви.  

Міра здригнулася. Його слова влучили в саме серце. Вона відвела погляд до темряви, де між деревами маячив силует Луки. Він стояв непорушно, немов статуя, його пальці стискали розбитий символ роду на грудях.  

— А якщо це не сумніви? — прошепотіла вона. — А якщо ліс справді гине?  

Нейт на мить замовк. Десь у далечині пролунав крик сови, і цей звук здався зловісним.  

— Тоді ми його врятуємо, — відповів він рішуче. — Разом.  

Раптом з лісу донісся пронизливий крик — не людський, а щось середнє між скреготом металу та виттям звіра. Містік з’явилася як вітер, її чорний плащ розвіявся, обертаючи її в тінь із блискучими кинджалами. На лезах застигла чорна рідина, що шипіла, роз’їдаючи метал. Вона дихала переривчасто, її вуха, зазвичай гордо підняті, тепер притислися до голови.  

— Вони тут! — вигукнула вона, і вперше за роки Міра почула у її голосі тріщину. — Гільдія прорвала бар’єр з півночі! Через тріщини в коренях...  

Не договоривши, вона кинулася назад у темряву. Нейт вихопив меч, його лезо спалахнуло блакитним вогнем, який освітив її обличчя — бліде, з блиском паніки в очах. Міра затримала його руку:  

— Чекай. Це не просто напад. Вони щось змінили...  

Вона прислухалася. Ліс більше не шепотів — він стогнав. Земля під ногами здригалася, а повітря наповнилося запахом гнилої деревини та сірки. Здалеку, з боку північного рубіжу, лунали глухі удари — наче велетенський молот бив у брами світу.  

Коли вони добігли до північної межі, картина вразила їх навіть гірше, ніж очікувалося. Земля була розірвана тріщинами, з яких виповзали істоти, схожі на людські тіні, але з порожнистими очима та кігтями замість пальців. 

Вони рухалися незграбно, але кожен їх дотик до дерев перетворював кору на чорний попіл. На чолі натовпу стояла жінка з коротким мечем — та сама, що колись погрожувала Містік біля Скелі Душ. 

Її обличчя приховувала маска з вигравіруваним півмісяцем, але Міра впізнала її по голосу, коли та засміялася — різко, наче тріск гілок під ногами.  

— Ось і наша маленька відьма! — голос жінки був солодким, як отрута. Вона зробила крок уперед, її плащ, пошитий зі шкури невідомої істоти, шелестів, наче змія. — Як твоє джерельце, мила? Ще не висохло?  

Міра стиснула кулаки, відчуваючи, як енергія витікає з неї крізь тріщини в землі.  

— Чому ви це робите? — вигукнула вона. — Ліс ніколи вам не загрожував!  

Жінка засміялася, і цей сміх здався Мірі знайомим— наче він лунав з її власних кошмарах. 

— Ліс — це рана на тілі світу, — відповіла вона, піднімаючи меч. — А ми — хірурги.  

Раптом збоку пролунав крик. Лука, який бився з тінню, що обвила його руку, впав на коліна. Його пальці стискали символ роду на грудях, але тепер він тріскався, випускаючи чорний дим. Його обличчя перекривив біль, але в очах горіло щось інше — пізнання.

— Це мій клан... — прошепотів він, ніби згадав щось давно забуте.  

Жінка зняла маску. Під нею було обличчя, схоже на його власне — гострі риси, ті самі сріблясті вії, навіть шрам на щоці, що згинався, як місячний серп.  

— Синку, — промовила вона, простягаючи руку. — Час повертатися додому.  

Лука здригнувся, немов від дотику холодного леза.  

— Ви... ти мертва, — прошепотів він. — Я бачив, як тебе вбили...  

— Смерть — це лише початок, — жінка усміхнулася, і в її очах спалахнув червоний блиск. — Наш рід ніколи не зникає. Ми живемо у вогні зради.  

Містік кинулася до Луки з кинджалом, її хвіст вигнувся, як клинок.  

— Я ж знала! Ти ведеш їх сюди! 

— Ні! — Лука відштовхнув її, але в цю мить чорний корінь прорізав землю й обвив його руку. Біль пронизав тіло, і він застогнав, стискаючи кулак. Дивно, але корінь не шкодив йому — навпаки, він ніби тягнув Луку до жінки.  

— Матір... — вимовив він, і це слово виявилося тяжким, наче камінь.  

— Луко! — Міра кинулася до нього, але Нейт зупинив її.  

— Це пастка! Не роби дурниць... — він стиснув її плече. — Вони хочуть, щоб ти втратила концентрацію!  

— Відпусти! — вона вирвалася, і в цю мить щось зламалося. Її долоні засяяли золотим світлом, яскравішим, ніж будь-коли. Корінь, що тримав Луку, розсипався в пил, а хвиля енергії пройшла крізь землю, знищуючи тіні.